Читать «Метелик» онлайн - страница 221

— Послухайте, пані, мені не потрібні гроші. Прошу вас зрозуміти, я не повинен брати їх, аби не осквернити нашу дружбу.

І я відштовхую дві асигнації по п'ятсот франків, які вона щедро мені запропонувала.

— Не наполягайте, прошу вас.

— Ну як хочеш, — каже вона. — Може, вип’єш чарку легкого аперитиву?

І понад годину ця чарівна жінка говорить мені тільки приємні речі. Вона припускає, що мене неодмінно виправдають за вбивство цього негідника, а за решту, мабуть, дадуть від півтора до двох років.

Коли я прощаюся з нею, Жюльєтта довго тисне мені руку й каже:

— До побачення, хай тобі щастить, — і вона обливається слізьми.

Комендант веде мене до в’язниці. Дорогою я кажу йому:

— Коменданте, ви маєте найблагороднішу у світі дружину.

— Я це знаю, Метелику, вона народжена не для того, щоб жити тут, це занадто тяжко для неї. Та що вдієш? Нарешті через чотири роки я піду у відставку.

— Я користуюсь з тієї нагоди, що ми з вами самі, аби подякувати вам за те, що ви ставитеся до мене добре, хоч я завдав би вам чимало неприємностей, коли б мені пощастило втекти.

— Так, ти міг би зробити мені велику прикрість. Незважаючи ні на що, хочеш, я дещо тобі скажу? Ти заслуговував на те, щоб досягти успіху, — і на порозі в’язниці додає: — Прощавай, Метелику. Хай Бог допомагає тобі, ти маєш потребу в цьому.

— Прощавайте, коменданте.

Так, я матиму потребу в тому, щоб Бог допомагав мені, бо військовий трибунал, що його очолює майор жандармерії з чотирма нашивками, невблаганний. Він засуджує мене до трирічного ув’язнення за розкрадання державного матеріалу, опоганення могили й спроби втечі та до п’ятирічного ув’язнення за вбивство Сельє. Загалом до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Якби Сельє не поранив мене, то напевне мене засудили б до смертної кари.

Цей військовий трибунал, що засудив мене так суворо, поставився поблажливіше до поляка Дандоського, який порішив двох людей. Він засудив його тільки до п’ятирічного ув’язнення, хоч той здійснив навмисне вбивство.

Дандоський був пекарем, щоправда, він готував лише розчину. Він працював тільки від третьої до четвертої години ранку. А що пекарня стоїть у порту біля самого моря, то він усі вільні години ловив» рибу. Людина замкнута, яка погано розмовляє по-французькому, він ні з ким не товаришував. Цей довічний каторжанин віддавав усю ніжність своєї душі чудовому чорному котові із зеленими очима, який жив з ним. Вони спали разом, кіт, мов собака, супроводжував його на роботу. Одне слово, каторжанин і тварина дуже любили одне одного. Кіт ходив з ним на риболовлю, але коли стояла велика спека, він, якщо не було поблизу якогось затінку, сам повертався до пекарні й лягав на гамак свого друга. Ополудні, коли бив дзвін, кіт ішов назустріч полякові й стрибав, намагаючись схопити рибину, якою той розмахував у нього під носом.

Пекарі живуть разом у залі чекання в пекарні. Одного дня двоє каторжан, Корраці й Анджело, запросили Дандоського поласувати кролятиною, що її приготував Корраці; він це робив принаймні раз на тиждень. Дандоський сів до них і запропонував розпити пляшку вина, закушуючи кролячим рагу. Ввечері кіт не повернувся до пекарні. Поляк марно скрізь його шукав. Минув цілий тиждень, а кіт не з’являвся. Засумувавши за товаришем, Дандоський утратив до всього будь-який інтерес. Як можна було не засумувати, коли єдина жива істота, яку він так любив і з якою йому було так приємно, загадково зникла. Дізнавшись про його велике горе, дружина одного наглядача подарувала йому кошеня. Дандоський прогнав його і, обурившись, спитав у цієї жінки, як вона може припустити, що він полюбить іншого кота: це було б серйозною образою, мовив він, пам’яті його зниклого товариша.