Читать «Метелик» онлайн - страница 222

Одного дня Корраці вдарив пекарчука, що був водночас роздавачем хліба. Пекарчук спав не з пекарями, а в таборі. Злопам’ятний пекарчук розшукав Дандоського й сказав йому:

— Знаєш, отим кроликам, їсти якого тебе запросили Корраці та Анджело, був твій кіт.

— Докази! — закричав поляк, схопивши того за-барки.

— Я бачив, як Корраці закопував шкурку твого кота під манглем, що росте обіч причалу.

Поляк, мов навіжений, побіг пересвідчитися й знайшов там шкурку кота. Він схопив її, напівзгнилу, прополоскав у морській воді, потім загорнув у клапоть чистого полотна й закопав у сухому місці значно глибше, щоб її не з’їли мурахи. Про це поляк сам мені розповів.

Уночі Корраці й Анджело сиділи пліч-о-пліч на ослоні в залі пекарні й грали при світлі гасової лампи в белот. Дандоський чоловік років сорока, середнього зросту, кремезний, плечистий і дуже міцний. Він вирубав із залізного дерева добрячий дубець завважки з саме залізо і, підкравшись ззаду, без жодного слова щомога вдарив цим дубцем по головах кожного. Їхні черепи репнули, наче гранати, що аж мозок потік на долівку. Не тямлячи себе зі гніву, Дандоський не задовольнився самим убивством, він іще розмазав їхній мозок по стінах зали. Все довкола було забризкано кров’ю й мозком.

Якщо майор жандармерії, що виконував роль голови військового трибуналу, не зрозумів мене, то до Дандоського він поставився співчутливо, засудивши його за навмисне вбивство двох людей лише до п’ятирічного ув’язнення.

Друге ув'язнення

Я повертаюсь на острови. У камерах Сен-Лорана я сидів недовго. Прибув туди в понеділок, у четвер постав перед військовим трибуналом, а в п’ятницю вранці мене разом з рештою в’язнів посадили на корабель.

На острови нас пливе шістнадцять чоловік, дванадцять із них — в’язні. Ми відчалюємо під час дуже великого морського припливу, і часто, коли налітає висока хвиля, корабель погойдується. Сповнений розпачу, я бажаю, щоб ця шкаралуща пішла на дно. Я замикаюсь у собі, ні з ким не розмовляю, тільки дивлюся в далечінь, підставляючи обличчя вогкому вітрові. Я від нього не відвертаюсь, навпаки, даю йому зірвати з себе капелюха, який не знадобиться мені в моєму восьмирічному ув’язненні. Я аж задихаюся від цього прохолодного свіжого повітря. Побажавши, щоб наш корабель зазнав катастрофи, я раптом похоплююсь: «Бебера Сельє з’їли акули, а тобі тільки тридцять, і на тебе чекають вісім років ув’язнення». Але чи можна витримати вісім років у стінах «Людожерки»?