Читать «Метелик» онлайн - страница 170

У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її.

Раз, два, три, чотири, п’ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха.

І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п’ять років або й більше. Але — одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша — як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив’язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти!» Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його «за розпорядженням начальства» виймуть із зашморгу.

Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі.

Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей — низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни — перша, друга, третя…