Читать «Метелик» онлайн - страница 172

Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються?

— Пане наглядачу, як тут умиваються?

— На перший раз я вам пробачаю, в’язню, оскільки ви цього не знаєте. В’язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру?

— Ні.

— У ній лежить рушник.

Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: «Здихай, але мовчи». По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п’ятдесяти в’язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись.

Ці лев’ячі клітки збудував не психіатр, ні, лікар до такої ганьби не дійшов би. І не лікар визначає тут режим. Ті двоє, тобто архітектор і державний чиновник, які спорудили цей ансамбль, ретельно продумали кожну деталь покарання — бридкі страховиська, мерзенні й злостиві, сповнені садистської ненависті до в’язнів!..

З карцерів центральної в’язниці в Кані, хоч вони розташовані в підземеллі на глибині двоповерхового будинку, якогось дня могло б пробитися до публіки відлуння про катування чи про якесь інше жорстоке збиткування над в’язнями.

Доказом того є те, що коли там з моїх рук скинули наручники, я побачив страх на обличчях наглядачів, вони, безперечно, боялися, що матимуть неприємність.

Службовці з адміністрації можуть заходити до цієї каторжної в’язниці спокійно: з ними тут нічого не станеться.

Клац, клац, клац — відчиняються віконця у дверях. Я підходжу до свого, визираю з нього, потім вистромлюю голову в коридор і бачу праворуч і ліворуч від себе безліч інших голів. Мені одразу стає зрозуміло: як тільки відчиниться віконце, кожен поспішає виглянути в нього. Очі того, що праворуч від мене, нічого не виражають. Його божевільне обличчя бліде й брезкле. Той, що ліворуч, швидко запитує мене:

— Скільки?

— Два роки.

— Мені чотири. Один я вже відсидів. Як тебе звати?

— Метелик.

— А мене — Жорж, Жожо Овернець. Де тебе посадили?

— В Парижі. А тебе?

Він не встигає відповісти: за дві камери від нас уже роздають каву й невеличкі буханці хліба. Мій сусіда втягує голову назад, я роблю те саме. Потім простягаю кухля, мені наливають кави й дають хліб. А що я беру його не відразу, то він, коли зачиняється віконце, падає на підлогу. Не минає й чверті години, як знову настає тиша. Мабуть, сніданок роздавали в обох коридорах водночас. Ополудні приносять суп зі шматком вареного м’яса. А ввечері — сочевицю. Впродовж двох років це меню змінювалося тільки ввечері, коли нам давали то сочевицю, то червону або білу квасолю, то горошок, то засмажений салом рис. На обід щодня було те саме.