Читать «Метелик» онлайн - страница 163
Анрі Шарр'єр
— Звичайно, але саме тому, що цей корабель ходить уже
Я досяг того, чого хотів: порушив мовчанку, яка гнітила мене. Одразу ж цю тему розмови підхопили інші наглядачі та каторжани.
— Еге ж, ця чортопхайка дуже небезпечна, до того ж нас закували в кайдани. Без кайданів ми мали б бодай якийсь шанс.
— О, ми теж не в кращому становищі. У своїй уніформі, в чоботях і з карабіном ми теж не легші.
— Карабін не слід брати до уваги, бо в разі катастрофи я одразу ж його спекаюся, — докидає інший.
Побачивши, що мені вдалося їх підбурити, я йду далі:
— А де рятувальні шлюпки? Я бачу тільки одну й то дуже малу, в неї зможуть сісти лише якихось вісім чоловік. Вона якраз для капітана корабля та його екіпажу. А інші підуть на дно!
Далі розмова йде вже на вищих тонах.
— І справді, інших шлюпок нема, а цей корабель у такому стані, що то повна безвідповідальність примушувати батьків родин ризикувати життям, посилаючи їх супроводжувати цих негідників!
А що я перебуваю у гурті, який розмістився на юті, то з нами їдуть і два начальники конвою. Один з них дивиться на мене й питає:
— Це ти, Метелику, повертаєшся з Колумбії?
— Я.
— Я не дивуюсь, що ти так далеко забрався, бачу, ти добре розумієшся на мореплавстві.
Я претензійно відповідаю:
— Еге ж, добре.
Це сіє холодок. До того ж із свого місточка спускається капітан: ми щойно вибралися з гирла Мароні — найнебезпечнішого місця на маршруті, тому він мусив особисто стати за стерно. Тепер капітан передав його своєму помічникові. Тож цей капітан, опецькуватий негр з Томбукту із ще досить молодим обличчям, запитує, де ті хлопці, котрі на колоді допливли аж до Колумбії.
— Ось цей, отой і он той, — каже начальник конвою.
— Хто був за капітана? — питає куцань.
— Я, пане.
— Що ж, парубче, як моряк, я вітаю тебе. Ти не проста людина. На! — засовує він руку до кишені свого кітеля. — Візьми цю коробку тютюну й папір. Кури за моє здоров’я!
— Дякую, капітане. Але я теж повинен привітати вас із тим, що вам вистачає мужності плавати, гадаю, раз чи двічі на тиждень на цій колимазі.
Він голосно регоче, доконуючи людей, яким я забаг досадити.
— О, ти маєш слушність! — каже капітан. — Уже давно треба було відправляти цю чортопхайку на кладовище, але компанія чекає, коли вона втоне, аби отримати страховку.
Тоді я знову шпигаю його:
— На щастя, ви маєте для свого екіпажу й для себе самого рятувальну шлюпку.
— На щастя, так, — відповідає капітан, не замислюючись над своїми словами, і спускається до трюму.
О десятій годині ранку море досить спокійне, але вітер зустрічний. Ми пливемо на північний схід, тобто проти морського припливу й проти вітру, і судно, певна річ, дуже хитає. В багатьох каторжан і наглядачів почалася морська хвороба. На щастя, каторжанин, якого прив'язали до мене, хитавицю переносить добре. Бо нема нічого огиднішого, ніж бачити, як поруч блюють. Мій напарник — справжній паризький вуличний хлопець. На каторгу він потрапив 1927 року, отже, на? островах уже сім років. І досить іще молодий — йому тільки тридцять вісім.
