Читать «Метелик» онлайн - страница 162

Я знаю, рідко кому вдається втекти з островів. Але дехто, хоч цих людей і можна злічити на пальцях, усе ж таки втікає. Отож я певен, що й мені пощастить.

— Через два роки втечу з островів, — кажу я Клузйо, який сидить поруч.

— Любий Метелику, тебе дуже важко здолати, і я тобі аж заздрю. Ти все віриш, що колись виберешся на волю. Ось уже цілий рік ти робиш невдалі спроби втекти й жодного разу не відмовився від своїх намірів. Щойно скінчиться невдачею одна втеча, як ти вже готуєш іншу. Дивно, що ти ще не спробував утекти й звідси.

— Тут, друже, є тільки один спосіб визволитись: підбурити каторжан до бунту. Але в мене замало часу, аби прибрати до рук усіх цих важких людей. Я вже мало не підбив був їх на бунт, але потім побоявся, що цей бунт проковтне й мене самого! Ми тут маємо справу з чотирма десятками старих каторжан. «Шлях занепаду» добряче їх засмоктав, і вони реагують на все не так, як ми. Узяти хоч би тих «людоїдів», «хлопців з мурашника» або того, що підсипав отрути в суп, — він, бажаючи поквитатися з одним своїм ворогом, не завагався отруїти сімох інших, які нічого поганого йому не зробили.

— Але ж на островах будуть такі самі каторжани.

— Звісно. Та з островів я втечу без чужої допомоги. Я накиваю п’ятами сам або візьму з собою щонайбільше одного товариша. Чому ти всміхаєшся, Клузйо?

— Всміхаюсь, бо ти ніяк не вгомонишся. В тобі бурхає такий вогонь, ти так прагнеш дістатись до Парижа й поквитатися з трьома недругами, що в тебе й у думці не промайне: «А раптом це бажання не здійсниться?»

— На добраніч, Клузйо, до завтра. Скоро ми вже побачимо ті кляті острови. Цікаво, чому вони називаються Салю?

І я відвертаюсь від Клузйо.

Рано-вранці наступного дня нас, двадцятьох шістьох чоловік, садовлять на невеличке каботажне судно «Танон», що плаває на лінії Кайєнна — острови Салю — Сен-Лоран і повертається назад. На нас надівають наручники і з’єднують по двоє ланцюгами за ноги. Дві групи по вісім в’язнів, за кожною з яких пильнують по чотири наглядачі з карабінами, розмістилися на носі корабля. Група з десяти в’язнів разом із шістьма наглядачами та двома начальниками охорони зайняла місце на кормі. Ми стоїмо на палубі, готові сховатися до трюму відразу, як тільки почнеться шторм.

Вирішивши ні про що не думати під час цієї подорожі, я хочу якось розважити себе. Тож, аби досадити наглядачеві з пикою могильника, що стоїть найближче до мене, я голосно кажу йому:

— В кайданах, в які ви нас закували, ми не зможемо врятуватися, якщо цей дряхлий корабель почне тонути, — а це часто трапляється з такими кораблями під час шторму.

Заспаний наглядач реагує саме так, як я й передбачав.

— Нам начхати на те, що ви втонете. Нам наказали вас закувати — от і все. Відповідають ті, хто віддає накази. В усякому разі, ми за це не відповідаємо.

— В усякому разі, ви маєте рацію, пане наглядач, у кайданах ми будемо чи без них, якщо ця домовина розвалиться в дорозі, то всі ми разом підемо на дно.

— О, знаєте, — каже недоумкуватий наглядач, — цей корабель уже давно ходить цим маршрутом, і ніколи нічого з ним не ставалося.