Читать «Метелик» онлайн - страница 146

Анрі Шарр'єр

Якийсь журналіст пише статтю про мене. Він розповідає, що я був ватажком у церкві, що я «отруїв» вартового й що зовсім недавно організував колективну втечу, вступивши в змову з людьми поза межами в’язниці, бо хтось вимкнув світло, напавши на трансформатор. «Будемо сподіватися, що Франція якомога швидше позбавить нас від свого гангстера номер один», — закінчив він.

До мене навідався Жозеф зі своєю дружиною Анні. Приходили сержант і троє поліцейських, кожен окремо, щоб одержати другі половинки банкнот. Анні спитала, що вона може зробити для мене. Я сказав, щоб вона заплатила сержантові й поліцейським, адже вони дотримали слова. Ми зазнали невдачі не з їхньої вини.

Ось уже цілий тиждень мене возять по подвір’ю в залізному візку, який править мені й за ліжко. Я лежу, поклавши ноги на полотняну стрічку, — вона натягнена між двома пальцями, прикріпленими вертикально до ручок візка. Тільки так мені менше болить. До моїх страшенно набряклих, налитих кров’ю ступень не можна доторкнутись, їх навіть не покладеш на дно візка.

Тижнів через два ноги мої трохи стухають, і мені роблять рентген. Виявляється, в мене зламані обидві п'яткові кістки. Тепер я на все життя зостануся плоскостопим.

У сьогоднішній газеті написано, що наприкінці місяця по нас прибуде корабель із цілим ескортом французької поліції. Він називається «Мана». Сьогодні дванадцяте жовтня. В нас лишається вісімнадцять днів, треба зіграти на останню карту. Але на яку карту я можу грати зі своїми поламаними ногами?

Жозеф у розпачі. Він розповів мені, що всіх французів і їхніх жінок у Барріо-Чіно страшенно засмутило те, що мої зусилля вирватися на волю скінчилися невдачею і що за кілька днів мене передадуть французьким властям. Те, що зі мною сталося, приголомшило, мовляв, усю колонію. Дізнавшись, що ці чоловіки і їхні жінки в душі зі мною, я трохи ожив.

Від клану вбити колумбійського поліцейського я відмовився. Не можна забирати Життя в людини, яка нічого поганого мені не зробила. Адже в нього, міркую я, певне, є батько чи мати, яким він допомагає, дружина, діти. Я всміхаюся на думку про те, що непогано було б знайти поліцейського лихого й без родини. Я міг би, скажімо, його спитати: «Якщо я тебе вб’ю, то нікого не осирочу?» Сьогодні, тринадцятого жовтня, в мене з самого ранку поганий настрій. Я дивлюся на кристалик пікринової кислоти, який, якби його з’їсти, мабуть, викликав би в мене жовтяницю. Коли б я потрапив до лікарні, то звідти мене, може, забрали б підкуплені Жозефом люди. Наступного дня, чотирнадцятого жовтня, я вже жовтіший за лимон. Мене провідує у дворі, де я лежу в затінку на своєму візку з піднятими ногами, дон Грегоріо. Я відразу, навіть нікого не остерігаючись, кажу йому:

— Даю вам десять тисяч песо, якщо покладете мене до лікарні.

— Я спробую, французе. Ні, не стільки за ті десять тисяч, скільки тому, що мені прикро дивитись, як ти намагаєшся вирватись на волю, й усе марно. Тільки ж вони, здається мені, не залишать тебе в лікарні через оту статтю в газеті. Побояться.