Читать «Фіаско» онлайн - страница 19

Водночас безводні планети, такі як Марс або Меркурій, закручені в сонячному вітрі, що безупинно дме, — пустельні й безживні, бо всі підвищення там роз’їдає жар, перетворюючи їх на порох і виповнюючи ним кратерні чаші. І лише на планетах, де панує смерть, вічна і спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, — відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить, на людський погляд, за межі уяви.

Власне, саме через це фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, щоб зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Дивовижі Титана, безпечні й підступні водночас, видаються хаотичними руїнами, якщо дивитися на них здалеку. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цієї планети. Страхітливий холод. Сонце тут хоч і світить, та не гріє, але це виявилося не гальмом, а швидше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він розкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не виникло життя, а Сонце не виявило своєї руйнівної сиили, планеті, спрямованій у вічність, він дав тон необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони пішли, так би мовити, в рабство біологічній еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому визнано, що висока складність властива не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави й сірчанистий попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом цією тріщиною виповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, лишивши на поораній поверхні мінеральні осади, що приводили в захват кристалографів та інших науковців. Тут і справді було на що подивитись. Пілот Ангус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв і мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом посипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Ангус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни діглатора було чудово видно це шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Ангус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині маячіли зчеплені в смертельному двобої завбільшки як багатоповерхові будинки кістяки членистоногих істот. Від гранчастих дзеркальних брил одколювалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки й черепи брудно-білого кольору.