Читать «Фіаско» онлайн - страница 20
Станіслав Лем
Ангус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре покопирсався в пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук утворювались у природі саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна.
Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І через те, що тут нічого ніколи нічому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі заполоняла спостерігача, була незрівнянно залежніша від особистого враження, ніби навколишній краєвид — це космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді зібрано останки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: це все нагадує кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — ніколи ж бо цього не було, — а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і черепашки молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.
Занурившись у такі філософські роздуми, молодий пілот аж здригнувся, бо раптом пригадав, де він тут узявся, в що вплутавсь і яке має завдання. А його залізна подоба, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнулася, зойкнула трансмісіями й затремтіла всією масою, приводячи Ангуса до тями і водночас примушуючи засоромитись.
Він зосередився й попростував далі. Спершу Ангусові було незручно ступати, бо ноги велетохода, мов парові молоти, гупали по імітаціях кістяків, однак спроби лавірувати між ними виявились і клопітними, й марними. Ангус лише одного разу завагався, коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати у цих завалах і продиратись крізь них ставало непосильно навіть його покірному велетню. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил і роги, відколені од лобів, поступово зникало. Іноді Ангусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді видавалося, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилось пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав добру годину. Зате дав можливість усе детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії.