Читать «Мертва голова» онлайн - страница 43

Задзвонив телефон. Бекфорд узяв трубку. Перше, що він почув, був сміх — буйний, нестримний, верескливий. Бекфорд зблід. Цей сірий диявол Сполдінг, очевидно, встиг заразити епідемією сміху і перший поверх.

Басовий сміх змінився теноровим — пискливим, дитячим чи жіночим. Мабуть, різні люди намагалися говорити, але сміх заважав їм. Бекфорд грубо вилаявся і кинув телефонну трубку.

Лише через три години йому вдалося розізнати подробиці подій, про які, до речі, він уже догадувався. І в банку, і в вестибюлі намагалися затримати Сполдінга, але з цього нічого не вийшло. В банку до нього підійшли три полісмени, та вже через секунду вони корчились на підлозі в судорогах сміху. Сполдінг сміхом примусив касира видати гроші, сміхом проклав собі шлях у вестибюлі серед численних поліцейських домашньої охорони і благополучно вийшов з будинку, несучи в боковій кишені сірого костюма десять мільйонів доларів.

— Ні, це не людина, це сатана! — прошепотів Бекфорд.

Глава фірми був засмучений втратою великої суми грошей, обурений безглуздою роллю, яку Йому Довелося грати, і все ж він не міг не відчути чогось схожого на повагу до Сполдінга. Вже те, що містер Сміх зажадав не тисячу, не мільйон, а десять мільйонів, піднімало його над юрбою дрібненьких авантюристів.

Але так залишити цього не можна. Подарувати ні з того ні з сього десять мільйонів — не такий містер Бекфорд.

І Бекфорд почав дзвонити в поліцію, в прокуратуру, своїм агентам.

Король сміху

За кілька годин Сполдінг — містер Сміх, як уже прозвали його журналісти — здобув світову славу. Вірніше, світового розголосу набула незвичайна подія (в хмарочосі Бекфдрда. Але про самого містера Сміха, про його минуле, про його особисте життя знали дуже мало. Кореспонденти згадували, що під ім’ям містер Різус (містер Сміх) подвизався на кращих естрадах мюзик-хола якийсь гуморист, що надзвичайно швидко створив собі кар’єру. Як тільки він виходив, глядачі в залі заливалися гомеричним реготом, і містера Різуса вже тоді звали Королем сміху. Однак він, пролетівши яскравим метеором, зник з естради так несподівано, як і з’явився. Про нього забули, дальшою долею його не цікавилися.

І от зараз містер Різус, Король сміху, так раптово нагадав про себе.

Армія в’юнких кореспондентів і зграя поліцейських кинулись по місту, розшукуючи сліди Сполдінга. На подив самих слідопитів, їх знайшли дуже просто. Виявилося, що Сполдінг наймає прекрасний особняк майже в центрі міста. Будинок стоїть посеред саду, оточеного красивою залізною огорожею, через яку добре видно особняк і всі доріжки садових алей. Сюди й кинулися на приступ юрби журналістів, фотографів, кінооператорів.

Залізні ворота й хвіртка були замкнені. На дзвінки ніхто не виходив.

Не минуло й п’яти хвилин, як в’юнкі люди із спритністю мавп перелізли через залізну огорожу і кинулись до будинку. Але тут сталося незвичайне. Стіни будинку перетворились на екран денного кіно, і на ньому з’явився Король сміху. Одночасно заговорили репродуктори. І «нападаючі», гублячи вічні пера, блокноти й фотоапарати, вже качалися по землі в судорогах сміху. Деякі, закривши очі й вуха, змогли підійти до дверей будинку, але двері були замкнені. Та й неможливо ж інтерв’ювати з закритими очима й вухами!