Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 9

Лела ще нижче натягала на лоб свою білу хустку і вся тремтіла, слухаючи материні слова.

Вони йшли на північ, далі й далі від Джодпура, здавалося, мати хотіла назавжди залишити ці місця. Швидко проминули степи, шлях став кам'янистим, села траплялися рідко. Вони поспішали далі й далі на північ, наче хотіли дійти до кінця землі. Довго вони йшли. Нарешті далеко на обрії вони помітили гострокрилі білі хмари. Здавалося, ті хмари вже не пливли.

— Це гори! — сказала Лелі мати. — Гімалаї, снігові гори на кінці землі.

Зблизька схили гір виявились чорними й сірими, а по зелених кручах вилися стежки. Там, де шлях, вигинаючись, завертав угору, росли стрункі сосни.

Лела ніколи не бачила раніше таких дерев: густі зелені голки замість плодів і листя.

— Північ! — сказала мати. — Край землі!

Високо в горах вони з матір'ю заночували.

Тут хтось виклав з каміння хатинку для ночівлі, підвісив на перекладині дзвін, щоб скликати тих, хто^заблудився, і постелив солому для старців і прочан. Разом з ними в хатині ночували два молоді тібетці із застиглими блискучі очі. Подорожнього звали Чандра-Сінг.

Вранці мати поділилася з Чандра-Сінгом єдиним рисовим коржиком.

— Я піду туди, де мій чоловік! — сказала мати. — Може, ще не пізно…

Вони повернули на схід, шукаючи шлях у долину великого Гангу. Вони йшли дуже швидко, але відтоді, як Батма почула погані вісті про чоловіка, їй все здавалося, що вони йдуть дуже повільно. Врешті голуба вода Гангу блиснула серед горбів. Вони йшли низьким піщаним берегом великої ріки, темні паруси човнів, що пливли униз за течією, обганяли їх.

— Швидше, Лело! — квапила мати. — О, як повільно ми йдемо!

Одного разу вони заночували на березі, у вогкій низині, і відтоді Батму почала мучити пропасниця.

І ось тепер, після довгих днів подорожі, Батма знепритомніла на соломі в сараї кансамаха. І навіть тепер, марячи, Батма поспішала, наче все ще хотіла йти далі.

— Чому ми так повільно йдемо, Лело?.. Скоріше! Може, ми ще побачимо його!

Чим нерухоміше ставало тіло хворої, тим квапливіше лилася її мова, гарячкова і безтямна.

— О, як далеко ще йти… Нещастя… Підгинаються ноги… Скоріше, донечко, біжи… Біжімо! Ми ще встигнемо, Лело!..

— Встигнемо, встигнемо! — повторювала Лела, стискуючи її руку.

Скоро руки Батми-Севані ослабли й спітніли, пропасниця відпустила її. Батма розплющила очі.

— Ми спізнилися, Лело! — із смертельною мукою на обличчі простогнала вона. — Ми спізнилися, він… загинув!

Руки Батми безсило повисли. Вона востаннє глянула на сонце, зіниці її стали нерухомими і почали поволі тьмяніти.

Вранці кансамах стояв над мертвою, жалісно цмокав язиком і хитав головою.

— Ай-май! — сказав кансамах. — Померла!

Лела сиділа над матір'ю, мов скам'яніла. На лобі небіжчиці, тепер відкритому, чітко позначилися сині смуги — знаки брамінської касти.