Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 14

— Куди йдеш? — запитала Лелу одна з них.

— Моя мати померла, я йду до батька, — прошепотіла Лела.

Жінки посадовили її в човен, і багато днів Лела пливла по великій річці. У човні, під очеретяним навісом, вона відпочила від спеки.

Вночі вони пропливли повз Бенарес, священне місто індусів. Було свято Девалі — свято світла. Ліхтарі гойдалися на високих і гнучких бамбукових жердинах. Жінки на березі пускали на воду запалені світильники, — уся широка річка світилася вогнями. На сходинках коло води молились люди. Лела бачила темні постаті біля вогнів. Люди молились Калі Тисячорукій — богині-месниці. Вони просили гніву в Чорної богині на голови саїбів.

Лела надовго запам'ятала, як тхнуть трупи. Дуже багато людей вмирало у Бенгалі; на Східцях Спалення, вздовж берега Гангу, трупів було навалено, як дров. Їх не встигали спалювати. Мертві тіла пливли за водою.

— Голод! — сказали жінки. — Голод у країні!..

Човен зупинився коло якогось селища, і Лела пішла знову. Все рідше подавали їй хліб. Райоти самі кидали свої хатини і просили милостиню. У Нижньому Бенгалі голодували так само, як і в Верхньому.

Здавалося, вся Індія кинула свої житла і вийшла на дороги: так багато старців було нз Великому Колісному Шляху.

Лела йшла через села. Цілі сім'ї помирали на порогах затихлих хатин. Лела бачила обтягнуті шкірою ребра, голодні очі, почорнілі повіки… Селянські діти блукали лісом, жували траву, листя, молоді бамбукові пагінці. Третій місяць без хліба, всі запаси скінчилися, селяни мерли.

Трупи пливли по річці, скупчувались у затонах, на заворотах і біля острівків величезної дельти Гангу, гнили під сонцем, отруювали повітря й воду. Отруйні міазми народжувались у гирлі Гангу, і холера, страшна гостя, знову, як і декілька років тому, починала свій похід полями Індії.

Страшну торгівлю побачила Лела на майдані коло одного великого селища. Селянки вивели на базар своїх дітей. Доведені голодом до відчаю, матері продавали їх у неволю. Афганські купці ходили поміж рядами, придивлялися, обмацували дитячі худі руки, спини, незадоволено цмокали язиками.

— Поганий товар!.. Зовсім поганий товар!.. Вони перемруть у дорозі!.. — сердились купці.

А Лела йшла далі. Ніхто не подавав їй більше хліба. Вона шукала їстівних плодів у лісі, відкопувала в землі бульби дикого ямсу. Сили в неї слабшали й слабшали, вона ледве ступала. «Чи дійду?» — думала дівчинка.

В одному селі Лела довго шукала, де б переночувати. Халупи були тихі, вікна забиті. В одній з них, на самому кінці села, хтось тихенько стогнав… Дівчинка переступила через поріг.

У хатині давно ніхто не жив: на глиняній долівці валялися черепки, тріски. Людей не було. Дві маленькі мавпочки вовтузилися в кутку, де колись розводили вогнище. Повиснувши на мідних прутиках, мавпочки кидали одна на одну жмутами соломи. Вони були люті, як люди: їм теж не було чого їсти. Усі плоди, усе коріння, усю їстівну кору у лісі давно з'їли люди. Одна, сердито загарчавши, шпурнула у Лелу глиняним черепком. Скрізь було сміття, запустіння, смерть. Тут не було чого робити. Лела хотіла вже йти. Знову почувся слабкий стогін, ледве чутний голосок. Купа соломи в кутку заворушилась, і з неї підвелася голова дитини.