Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 13

Побачивши здалеку килимові ноші саїба, Лела намагалася бути від них якнайдалі. «Не проси милостині у саїбів, у них біле обличчя і чорне серце», — пам'ятала Лела кансамахові слова.

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..

Був травень — пекуча пора року. Дощі ще не почалися. Курява величезною димовою хмарою висіла над Великим Колісним Шляхом.

Тільки опівдні вона припадала до землі, затихали крики. Люди широким табором розташовувалися обабіч шляху, відпочивали у затінку попід возами. Коли спека спадала, люди ішли і їхали далі.

Не раз ховалася Лела за дерево або великий камінь, побачивши здалеку когось у високій факірській шапці. Чи це не той самий старий страшний факір, який знівечив їй лоб своїм тризубцем?.. Назустріч ішли факіри з гадюками, з мавпами, з мідними кулями. Факір з ланцюгом, факір з дерев'яним ящиком, факір без рук, — факіра з тризубцем не було.

Торбинка з рисом швидко спорожніла. «У селянина проси, у райота, він сам бідний, — подасть», — наказував Лелі кансамах. У спеку цілий день ішла вона голодна, а потім, зважившись, звернула в поле.

Селянська родина працювала на скопаній грядці. Райот, зігнувши худу спину, дуже обережно полов грядку, щоб жодний паросток рису не загинув на його клаптику землі. Дві маленькі дівчинки, просунувши палицю під дужку важкого дерев'яного відра, насилу тягли воду, щоб полити дорогоцінні сходи. Селянка-мати сіла відпочити, прихилившись до високого колеса гарби.

Лела підійшла і низько вклонилася селянці.

Жінка вийняла із шматини пласку ячмінну хлібину, коричневу від домішки перепаленої трави.

— Це все, що в нас лишилося… — Вона нерішуче дивилась на чоловіка.

Райот, худий, виснажений, з темним від утоми обличчям, уважно оглянув Лелу.

— У тебе нема матері, дівчино? — суворо спитав селянин.

— Нема, моя мати померла.

— А батько?

— Батько служить у полку, у саїбів.

Селянин обернувся до дружини.

— Батько в неї — сипай. Дай їй хліба, — сказав селянин.

Жінка відламала добру третину своєї хлібинки й подала Лелі.

Скоро Колісний Шлях порівнявся з берегом річки. А Лела все йшла і йшла, не знаючи, що батько її вже давно втік із Барракпура на північ, зовсім у протилежний бік, у глиб країни.

Баржі, човни під темними трикутними парусами пливли вниз по Гангу, до Бенареса. Лела йшла берегом, коло самої води.

Усе частіше бачила Лела селян, які майже весь час жили з сім'ями край шляху. Деякі з них, дочекавшись прохолоди, знімалися з місця і йшли далі, а деякі залишались, їм не було куди йти.

Хліба у них не було. Ні тут, ні вдома. Дві третини врожаю забрали англійці, рису не лишилося навіть на посів, — райоти кидали рідні села і йшли світ за очі.

Їх ловили, повертали назад і заковували в кайдани. Кидали в джелхану — в'язницю для тих, хто не заплатив податків. Їх мордували, затискали їм пальці у надколений стовбур бамбука, підвішували на брусі, сипали червоний перець у ніздрі. Райоти тікали й знову жили край шляху. Там, під жорстоким індійським сонцем, вони лежали багато днів, — худі, виснажені.

Якось Лела сіла відпочити на березі. Дві жінки морочилися біля човна.