Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 12
Емма Вигодська
На подвір'ї не було нікого. Тільки кансамах змітав у куток сміття, яке лишила після себе англійська леді.
Інсур вийшов надвір. Щось довге й вузьке лежало біля сарая, прикрите зім'ятою хусткою з узорчатою крайкою.
— Що це? — спитав Інсур.
— Жінка, — неохоче відповів кансамах. — Померла сьогодні вночі, в сараї.
— Голод? — спитав Інсур.
— Не знаю. Гарячка, мабуть. Прибилася здалеку… З нею була дівчинка.
Не вірилося, що під хусткою людське тіло, — щось вузьке й тонке, наче дві-три гілочки, ледве піднімало зім'яту тканину.
Інсур зробив крок до стіни сарая і зупинився. Візерунок на хустці — чорні й червоні павичі по білому полю — здався йому знайомим.
Інсур придивився.
Щось шпигнуло йому в серце, він підійшов ближче, нахилився над трупом.
— Звідки йшли ці жінки? — спитав він глухим від хвилювання голосом.
Ніхто не відповів йому: кансамаха не було на подвір'ї.
Інсур постояв, потім нерішуче відсмикнув хустку.
Кілька хвилин стояв нерухомо й дивився и обличчя мертвої.
Нікого не було на подвір'ї, ніхто не бачив муки, яка перекривила обличчя Інсура.
Потім він прикрив обличчя небіжчиці білим сарі і одійшов.
— Батмо! — сказав він. — Ось як мені довелося побачити тебе знов, Батмо!..
Він стояв довго, наче забув, що йому треба поспішати.
Кансамах знову вийшов надвір. Інсур спитав його:
— Ти кажеш, з нею була дівчинка?
— Так, років тринадцяти… Вона вже пішла.
— А яка вона з себе? — запитав Інсур із жадібною цікавістю.
— Чорноброва, гарна, тільки дуже худа.
— А як звати, не знаєш?
— Ні. Вона тільки сказала, що вони нетутешні. Із Раджпутани.
— Так, — промовив Інсур, — із Раджпутани…
Він довго стояв на воротях.
— Куди вона пішла? — спитав Інсур.
— На південь… далеко! — махнув рукою кансамах. — Я дав їй рису на дорогу.
Інсур все ще стояв коло воріт, наче йому не хотілося йти.
Потім він підтягнув свою торбу, тісніше підперезався ремінцем.
— Ідеш? — запитав кансамах.
— Іду, — відповів Інсур. — Прощавай.
Він звернув од воріт праворуч, до річки, і зупинився.
— Ти дав їй рису на дорогу? — здалеку перепитав він кансамаха. — Нехай щастить тобі у всіх твоїх справах, кансамаше!..
І він пішов на північ.
Великий Колісний Шлях
Важкий і довгий був Лелин шлях.
Іноді, сівши на камінь біля дороги, вона співала:
Лела йшла вздовж Великого Колісного Шляху, стежкою для пішоходів, і назустріч їй цілий день ішли люди, тягнулися вози, скакали вершники, важко тупотіли слони, побрязкуючи дзвіночками на товстій шиї. Носії бігом проносили на довгих жердинах ноші під килимовим навісом. Офіцер-саїб їхав на коні, а слуги бігли поруч, не відстаючи від коня.
— Дорогу саїбові!.. Капітану-саїбові! — попереджали всіх слуги.