Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 29

Пані Риссіг запросила Красла послухати з ними концерт. Та Георг радив учителеві поспішати на празький поїзд, запропонував йому власну карету, яка мала довезти його аж до Залізного Броду.

— Після сьогоднішньої пригоди я б не залишався тут. Виділити вам улана для охорони я не можу, а зброї у вас немає ніякої. Найкраще буде, коли зараз же й поїдете. Попрощайтеся з Альбінкою, згодом ви матимете можливість відвідати її, коли вона буде в пансіоні. Присягаюсь вам, що ми подбаємо про цю дитину.

Так Красл і не побачив товариство друзів Риссіга.

— Ви, вчителю, порядна людина, — із зворушенням сказала йому на прощання пані Риссіг. — Бог не забуде вашої доброти. А це візьміть собі на дорогу… — Вона подарувала йому якусь німецьку книжку. Здається, це були віршики. Красл, не задумуючись, поклав її в кареті на сидіння. Німецька література його не цікавила.

— До заїзду! — гукнув він кучеру. Ще й помахав рукою Риссігу, що — яка честь! — особисто провів його до самих воріт.

3

Їхати довго не довелось. Тільки проминули майдан, як раптом карета стрімко нахилилась на один бік і різко зупинилась. Відлетіло праве заднє колесо. Коні злякались, кучер змушений був зіскочити і схопити їх за вудила. Красл обережно виліз. Колесо, що зірвалося, докотилося аж до ставка.

Вікна в навколишніх хатах були зачинені, ніхто й не подумав вийти, хоч аварія наробила чимало шуму. Вчитель почував себе нещасним. Кучер, звичайно, не піде з ним до заїзду, йому, зрозуміло, треба іти по допомогу. Та Красл і посоромився б просити кучера бути охоронцем. Тим більше, що користі з нього було мало. Чоловічок був на голову менший за вчителя і хтозна наскільки старший. Звичайно, можна було б гукнути на поміч. Але запропонувати це Красл не наважився.

— Піду до стайні, — сказав нарешті кучер, відпрягти коні. — Ви тут зачекаєте?

— Ні, я буду в заїзді, — лише тепер Краслові спало на думку, що він міг би напроситися в провідники. Щоправда, коні він не водив ніколи, але знає, що й до чого, недарма ж колись вчився на селі. Але кучер уже пішов, коні видзвонювали копитами по бруківці.

Вчителя чекав найгірший відрізок шляху. Спочатку попід хатами вузесенькою вуличкою, потім алеєю, по обидва боки якої розрослися густі кущі смородини. Він чекав, що знов полетять каменюки, знов свистітиме хтось за спиною в нього. Затим і не помітив літнього, трохи вже згорбленого робітника, який ішов йому назустріч серединою вулиці.

— Добрий вечір, пане вчителю. — Красл злякався, почувши вітання.

— Ви мене знаєте?

— Ярек мені розповідав про вас.

— Який Ярек?

— Ярек Голан.

— Я його ніколи й у вічі не бачив.

Вчитель відчував щось недобре. Перелякано роздивлявся навкруги і бачив уже, що з тіні виходить ще один робітник, молодший, ніж перший, і вищий на зріст. Він був у залатаній сорочці, на голові — кепка, в усьому схожий на своїх друзів, навіть своєю білявою чуприною сліпуче білявою, як та, що колись так наполохала Альбіну.