Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 78

Блукаючи з братом на приволзьких луках, Саша легко запам'ятовувала мудрі назви трав і квітів, якими так сипав Валер'ян. Запам'ятовувала вона й інше: слова про велике покликання кожної чесної людини — служити всьому людству.

Непомітно Саша стала Олександрою Вікторівною, вихованкою Нижньоновгородського жіночого училища.

Роки минали, і дитяча мрія про далекі подорожі потьмяніла. Тиха і сором'язлива Олександра Вікторівна у вільний час багато читала, прагнучи якомога більше дізнатись про білий світ, про те, як живуть люди в чужих країнах.

У ці роки сталося нещастя з її другим братом — Костянтином. Його вислали за політичну діяльність у глухе північне містечко Нікольськ. Сестра й мати поїхали навідати засланця. Брат зрадів рідним і зразу ж пообіцяв познайомити їх з гідною подиву, визначною людиною.

— Та хто ж він?

— Тутешній засланець, Потанін Григорій Миколайович. Мандрівник, натураліст. Розумієш, відсидів у казематі, був на каторжних роботах. Там його в таратайку запрягали, щебінь на ньому возили. Сюди, в Нікольськ, етапом прийшов.

— Костику, — стурбувалась мати, — як же це ти з каторжником заприятелював…

— З каторжником? Та за віщо його засудили, чи знаєте ви? За те, що з такими ж, як він сам, вимагав відкрити в Сибіру університет та читав прокламації Герцена — от за що!

Другого дня Лаврський познайомив сестру з Потаніним.

«Каторжник» був невисокий, русявий, блідий — мабуть, від недоїдання. Знайомлячись, він соромився і короткозоро мружив очі.

У північному містечку й прийшло до Олександри Вікторівни кохання.

* * *

1876 року Григорій Миколайович і Олександра Вікторівна Потаніни вирушили в першу свою спільну подорож. Петро Петрович Семенов, старійшина російських географів, людина великої душі, зумів виклопотати По-таніну помилування і включив його до складу експедиції, яку споряджало Географічне товариство у північно-західну Монголію.

Серед тих, що проводжали експедицію, в Петербурзі були й панянки, в котрих уявлення про подорож пов'язувалося з веселою поїздкою в Париж або Ніццу.

— Ах, люба, які ви щасливі! — щебетали вони, оточивши Олександру Вікторівну. — Це так цікаво, так романтично!

Але якої б заспівали ці захоплені панянки, коли б їм довелось випробувати те, з чим зіткнулася Олександра Вікторівна уже на початку монгольської подорожі? Та вони втекли б не оглядаючись із першої ж ночівлі, коли комарі не давали людям склепити очей і напосідали такою густою хмарою, що гасили запалену свічку.

А небезпечна пригода в буддійському монастирі, де Григорія Миколайовича та його супутників було скинуто з коней, побито й ув'язнено в темній келії нібито за образу святині? А снігова буря в горах по дорозі до міста Кобдо? А задушлива спека на старому караванному шляху, яким, повз скелети коней і верблюдів, попрямували потім Потаніни до центру монгольських пустель?

Олександра Вікторівна скоріше була хворобливою і тендітною, ніж міцною і витривалою жінкою. В дитинстві вона часто плакала, сама не знаючи чого. Коли її, високу, худорляву, з якоюсь страдницькою рисою на обличчі, з тонким співучим голосом, зустрічали незнайомі люди, їм і на думку не спадало, що ця жінка може лазити по горах або їздити верхи.