Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 77

Фрегат справедливо вважався одним з найкрасивіших суден російського флоту, а вихід книги Гончарова зробив цей корабель надто дорогим серцю кожного моряка. Всякий мореплавець, якому доводилось побувати на Далекому Сході, вважав за обов'язок відвідати «могилу» фрегата.

1912 року, з дозволу російського уряду, в Японії було створено водолазну компанію для підйому «Паллады». Керівник її, японський капітан Кудо, заявив:

— Я керуюсь не одними тільки матеріальними вигодами. Я впевнений, що моя затія принесе деяку користь нашому суднобудуванню.

Мабуть, японцям хотілось вивчити дуже вдалу форму корпусу російського фрегата. Але їм не пощастило: вони не зуміли проникнути туди, де в мулистому грунті лежав старий фрегат.

Восени 1936 року радянські водолази повторили спробу. При тьмяному світлі, що просочувалося крізь товщу води, вони побачили силует «Паллады». Корабель лежав, круто піднявши правий борт, порослий товстим шаром черепашок і водоростей.

Носова частина «Паллады» збереглася краще за кормову. Водолази знайшли мідну обшивку; але інші металеві частини дуже попсувала їдка морська вода. Все, що можна було без труднощів підняти нагору, було піднято: кілька гарматних ядер, ілюмінатор, якорний клюз. Проте головною метою підводної експедиції було розвідати, чи можна підняти з дна весь фрегат. Ці роботи передбачалось розпочати 1941 року. Війна перешкодила підводникам.

1962 року до «Паллады» опустилася нова експедиція аквалангістів. О жах, час і морські черви безжально розправлялися з фрегатом! Величезні краби виглядали з носових півпортиків, звідки колись висувалися стволи гармат; над середньою, геть зруйнованою частиною стирчали тільки уламки шпангоутів… Ні, підняти корабель тепер годі було й думати! Аквалангісти сфотографували під водою залишки «Паллады» і розпрощалися з легендарним фрегатом, піднявши нагору дубовий шпангоут, шматки мідної обшивки, мідні цвяхи…

У музеях далекосхідних міст зберігається, як дорогоцінні реліквії, те, що в різний час було підняте з дна бухти, яка дала останній притулок кораблю. І поруч з моделлю судна, окриленого білими парусами, ви прочитаєте на старому чавунному клюзі:

«Фрегат «Паллада», Санкт-Петербург».

ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ОЛЕКСАНДРИ ПОТАНІНОЇ

У сім'ї Лаврських жила нянька Явдоха. Довгими зимовими вечорами вона розповідала дітям про те, як ходила на богомілля пішки з одного кінця матінки-Росії в другий. Фантазія в няньки була багатюща, і бувальщину вона перемежовувала всякими небилицями.

Слухати Явдоху ніколи не набридало. Вона могла ухати, наче справжній лісовик у лісі, наслідувала голосом тварин і птахів, а крім того, вміла майстерно розповідати різноманітні казки — і смішні, і страшні, і зворушливі.

Саші, худенькій вразливій дівчинці, хотілось разом з Явдохою ходити пішки по країні, відчуваючи босими ногами м'яку пилюку.

— Нянько, підемо, га? Ну підемо, гаразд?

— Ноги в мене не ті, Сашенько… А от послухай краще про царівну-жабку.

Сім'я Лаврських жила бідно. Саші доводилось дуже багато допомагати по господарству.

Коли Саша підросла, старший брат Валер'ян почав брати її з собою в поле. Він захоплювався ботанікою. В сім'ї його називали вченим. Ще в шкільні роки він потоваришував з Добролюбовим — майбутнім великим революційним демократом.