Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 67

Та ось Європа залишилась за кормою. З океану, який раптово заспокоївся, звівся скелястий острів. Найвища його вершина іскрилась сніговою шапкою. На схилах зеленіли ліси і виноградники.

Корабель був ще далеко від берега, а звідти уже віяло теплим повітрям, напоєним ароматами ананасів і гвоздики. Це була Мадейра.

Повітря Мадейри нагадало Гончарову свіжість і прохолоду волзького повітря, яке п'єш, як найчистішу джерельну воду.

Але що це? На квітучому сонячному березі, під олеандрами, три постаті в чорних костюмах — точнісінько такі, на які Гончаров надивився в ділових кварталах Лондона. Спираючись на парасольки, вони владно дивляться на море, на виноградники, на те, як смуглолиці жителі півдня обробляють землю. І тут усе належить їм, і тут вони наказують…

Мерщій геть від них, у гори, де так вільно дихається серед виноградників, звідки нескінченно далеко видно синій океан. Яке прекрасне життя, між іншим, ще й тому, що людина може мандрувати!

Але стоянка біля Мадейри коротка, і от уже завіса хмар ховає обриси острова.

Наприкінці січня «Паллада» перетнула північний тропік. «Добре, тільки нічого особливого: так само, як і в нас у гарну літню днину», — повідомив Гончаров петербурзьких друзів про свої перші враження від плавання в тропіках. Чудова картина позолоченої сонцем Фінської затоки виникає в листі під його пером, і він додає: «Чи потрібно вам поезії, яскравих особливостей природи — не ходіть по них на тропіки».

Дивне відчуття не покидало Гончарова: все, що оточувало, мало для нього не стільки принадність новизни, скільки принадність спогадів. Він ніби проходив тепер практично уроки географії, бачив те, що було знайоме йому з дитинства, але потім якось зблякло в пам'яті.

Ось і ці острови Зеленого Мису ніби червонуваті кам'янисті брили, розсіяні по обрію. Все тут спалено нестерпною спекою і здається зануреним у вічний сон серед водяної пустелі. Він багато читав про ці острови. Кораблі завжди намагались мерщій прослизнути повз них, щоб не потрапити в штиль, коли раптом немічно повисають паруси.

Так, штилі, а не бурі жахали капітанів парусних суден у тропічних водах. Про смугу безвітря, яка оточує екватор, свідчили ще старовинні морські книги. Вони розповідали і про драми на нерухомих кораблях, які палило прямовисне всезасушливе проміння. Вичерпувались запаси харчів, закінчувалась прісна вода, і матроси вмирали, посилаючи прокляття сонцю екватора.

І «Паллада» потрапила в штиль. Паруси обвисли. Ніби розплавлений метал, лежав океан — сліпучий, величавий і нерухомий.

Скориставшись легким пасатом, «Паллада» якось перетнула екватор, опинилась у Південній півкулі — і тут майже завмерла на місці. Це було тим лихіше, що корабель перебував в океані вже сорок діб.

Користуючись затишшям, матроси, серед яких були майстри на всі руки, шили білизну, шили чоботи. В безтурботній тиші далеко лунали удари молота об ковадло і кукурікання суднових півнів. Варто заплющити очі —і здавалось, що ти десь біля сільської кузні. Але табуни літаючих риб і акула, яка випірнула раптом з глибини океану біля спущеного у воду паруса, на якому купалися матроси, нагадували про те, як страшенно далеко був фрегат від рідних берегів.