Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 8
Ізабелла Сова
— Моя подруга з Кракова, — пояснила Мілька, — вона просто прийшла в гості.
— Які ще гості? — Пані Квятковська піднесла тонку брову, старанно нарисовану брунатним олівчиком. — Мене ніхто не питав, чи можна приводити сюди подруг. Я маю тут антикварний паркет і не бажаю, щоб хтось топтався по ньому своїми бруднючими шлапаками.
Я уявила, як глумливим тоном недбало кидаю, що, мовляв, мої черевики у значно кращому стані, ніж її паркет, а позаду розлягається веселий регіт публіки, знічуючи хазяйку паркету. Тим часом пані Квятковська, анітрохи не знічена, продовжувала атаку:
— Як бачу, ви брали мою порцелянову філіжанку. Певно, пили з неї чай, уявляючи себе графинею, так?
— Та ви що? — підскочила Мілена. — Я воліла б пити з одноразових склянок на вокзалі.
— Мало того, що нахабна, то ще й брехуха, — процідила хазяйка паркету, філіжанки, наросту в клозеті і всієї приголомшливої решти. — А я позначила її крапкою біля ручки. І бачу, що крапки немає. Тому й питаю, хто її витер?
— Може, вона сама втекла, бо їй не пасувало таке аристократичне середовище?
— Я чекаю не такої відповіді, — загриміла пані Квятковська.
— А якої? Ви хочете, щоб ми побавились у детективів і простежили шлях таємничої крапки?
— Уважай, дитино, бо ти не зігрієш тут місця.
— Я не зігрію? Я?! — вибухнула Мілька. — Якби я навіть облилася бензином і підпалилась, я нічого тут не зігріла б. Ця хата зимна, як могила за полярним колом. Половина пічок — це суцільна бутафорія, вікна нормально не зачиняються, а обігрівачі ставити не можна, бо від них псується паркет. Тому я глибоко замислилася б над словом «зігріти».
— Ти не мусиш тут мешкати. Я маю купу охочих на твоє місце. Ти можеш забиратися ще сьогодні.
— Із радістю, якщо ви повернете гроші.
— Які ще гроші? — обурилася хазяйка.
— Квартплату за чотири місяці наперед, — нагадала їй Мілена.
— А мої збитки? Мої розшарпані нерви? Я після кожної розмови з квартирантом мушу купувати дорогі ліки на печінку. І хто мені це відшкодує?
— Може, страхова компанія? — вирвалось у мене.
— Вашої думки я не питаю. І зрештою не бажаю бачити тут сторонніх. Прошу негайно звідси вийти, — вказала вона на двері обваженим перснями пальцем.
— Так, зараз. Ти куди?! — гаркнула Мілена, аж я підскочила на півметра вгору. — Ані кроку далі! Ти моя гостя й підеш, коли цього захочу я!
— Якщо так, — просичала хазяйка, — то ви виїдете до кінця тижня.
— А угода?
— Це ви порушили угоду. Я маю свідків того, що у квартирі відбувались оргії, що ви бавитеся наркотиками й сюсяєте до пивниці.
— Ви часом не переплутали мене з тим великим білим котярою з п’ятої квартири?
— Сусіди підтвердять, що у вас відсутні будь-які моральні засади. А я не можу припустити, щоб тут мешкали всілякі покидьки. Я походжу зі шляхетної міщанської родини, де всі вміли грати на фортеп’яні. Тому прошу звільнити помешкання ще до неділі, — завершила пані Квятковська та віддалилася, дорогою до дверей лякаючи нас сестрою юристом, онуком поліцейським й сімома карами єгипетськими.
— Ну то прощавай, грибе, — озвалася Мілена, нервово постукуючи підбором.