Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 10

— Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

— І що з тим монастирем? — нагадала я.

— Власне, я прийшла, пояснила, що і як. Монахині наказали мені чекати, а самі пішли порадитися. Запитати цю, ну, як її…

— Матір ігуменю? — припустила Мілена.

— Ага. Та погодилась, і мене поселили в якійсь келії завбільшки зо два на два, зате зі стелею чотири метри.

— Як клозет у Квятковської. Дзеркало було?

— Навіщо монахиням дзеркало? — здивувалася Вікторія. — Там було лише маленьке кругле віконце. Зранку я встала виспана, як ніколи. Сестри подали мені сніданок у ліжко — скибку хліба із жовтим сиром і какао. Кажу вам, повний комфорт. Потім привели мене до каплички і сказали, щоб я помолилася, коли хочу.

— І що? — запитала я.

— Через п’ять хвилин мені видалося, що я чую покликання. Я зразу побігла до якоїсь монахині, але вона пояснила, що це звичайний страх перед дійсністю. А втекти від життя таки не вдасться. Воно дістане тебе навіть у монастирі…

За два дні до виїзду

Ми переглянули всі газети. Мілька видзвонила чотири телефонних картки — і повний пшик. Окрім обшарпаної комірчини в патологічної родини, яка переховує у ванні два корчі картоплі.

— Не знаю, чи можна це назвати змістовною пропозицією, — замислилася Вікторія.

— У крайньому разі ви могли б пожити у мене, але я перш мушу поговорити з татом і переконати його, що вам варто простягнути руку допомоги, бо ви маєте потенціал, тобто є майбуттям інтелектуальної еліти воєводства…

— Знаєш, що? Я, мабуть, уже волію той Йорданський парк, — сказала Мілена.

— Сподіваємося, що ми таки знайдемо собі щось затишніше, — зітхнула Вікі. — Листя вже позгрібали, й почалися приморозки.

— Ми можемо пожити на халяву в гуртосі, — згадала Мілена. — Я знаю такого собі Анджея із соціології. Щоправда, в нього вже живуть двоє «дикунів», але, може, він запхає нас під стіл чи під умивальник?

— Залишаються ще сходові клітки у висотних будинках. І будиночок на ділянці неподалік Струменевої.

— Ціла купа можливостей! — зраділа Мілена. — Дівчата, все не так зле!

За день до виїзду

Це фатально. Ми видзвонили чотири наступні картки — і нічого. Скрізь або вже неактуально впродовж місяця (що вони друкують у тих газетах?), або актуально, але:

— тільки з нового року,

— хочуть тільки хлопців,

— хочуть дівчат, але старших або зі знанням китайського чи еротичного масажу,

— не хочуть жодних студентів,

— хочуть, але тільки медиків.

На додачу, будиночок на ділянці вже зайнятий, так само як і останнє місце за шафою в студентському готелі у Мільчиного знайомого.

— Я ще сьогодні поговорю з татом. Розповім йому про прихований у вас інтелектуальний потенціал…

Ми саме стояли на Плянтах, міркуючи, що робити далі. Де ще можуть висіти оголошення про нормальну хату для двох звичайних дівчат із Яґелонського університету?