Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 11
Ізабелла Сова
— Ще ні, — попросила Мілька. — Може, ми щось таки надибаємо. Може, станеться чудо.
У цю мить на стежці з’явилася пара джинсів, а також витертий светр — усе це занурене в клуби зеленавого диму.
— Травко? — зраділа Мілька. — Що ти тут робиш?
— Гуляю. А окрім того, чекаю свого ділера. Він мав прийти ще годину тому.
— Рада тебе бачити. Ти зник так несподівано, ми навіть не встигли попрощатися.
— На знак протесту й солідарності з тобою, — пояснив Травка. — Нехай шукає квартирантів до двох кімнат.
— А де ти тепер мешкаєш? — запитала я.
— На Казимирі, у приятеля, фаната комп’ютерних ігор. Здається, поряд є велика хата, вільна від сьогодні. А ви де мешкаєте?
— Ніде, ми нічого не знайшли, — поскаржилася Вікі і скорчила міну дівчинки, в якої залишився лише один сірник.
— Тоді ви вже знайшли, — урочисто виголосив Травка. — Ласкаво просимо на Казимир.
День, на який призначено виїзд
Увесь дівчачий мотлох ми перетягли ще вчора, щоби швидше позбавити пані Квятковську від своєї присутності. Тут-таки перед одинадцятою, змучені, але щасливі, вимкнули коштовну люстру, зачинили антикварні двері, а ключ від апартаментів залишили під вибляклим хідничком. Як чемні дітиська. А сьогодні я допомагаю їм облаштуватися на новому місці. Мама дала мені для них кілька дрібниць. Фіранки, плед, якесь начиння.
— Як щось не знадобиться, то просто викинете на смітник, — сказала вона, спаковуючи речі до великого пакета. — А ти, Вишне, не хотіла б із ними пожити?
— Мабуть, що ні, — покрутила я головою. — Адже я маю свій дім, кімнату…
— А я радо переїхала б кудись на тиждень або хоч на кілька днів. — Вона на хвилю перестала пакувати речі й застигла, задивившись на безлисте дерево за вікном.
Я глянула на її сумне, бездоганно нафарбоване обличчя й подумала, що тепер настала та єдина, неповторна мить, аби сказати про зміну факультету.
— Мамо, — почала я, — той СНОБ був не найкращою ідеєю, хоч тато вважає…
Вона не дала мені закінчити.
— Не всі ідеї твого батька такі чудові. О Боже! Вже майже друга, а я ще не приготувала локшину для бульйону!
Ну так, завтра ж неділя. А в неділю в нас завжди бульйон із локшиною. Я зітхнула. Магічна мить проминула. Я закінчила пакувати плед і поїхала до дівчат.
— Велика кухня, — оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. — А радше кухня-лазничка.
— Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить млинці, а інша какає.
— Я жила так колись, — згадала Вікі. — У Познані, поки перевелася до Кракова. Все було в одній кімнаті. Унітаз, газова плита, спальня, душ. І мешкали ми вчотирьох. Потім навіть уп’ятьох, коли Ґоську викинули з гуртохи.
— І давали собі раду?
— Запросто. Коли котрась ішла до вітру, решта виходила на балкон чи відверталася спиною й затуляла вуха. Все дуже культурно. Добре, — розглянулася Вікі кімнатою, — то де ми влаштовуємо лігво?
— Певно, на тому великому столі в кутку, — запропонувала Мілена. — Бо кам’яна підлога, либонь, не найліпше місце для вразливих нирок. А я виграла в лотерею саме такі.