Читать «Велике плавання» онлайн - страница 94

А ось галісієць Ескавельйо, якому нема чого втрачати на його далекій убогій батьківщині.

— До побачення, добрий Ескавельйо, — шепочу я, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі.

А це що? Яньєс Кріт простягає до мене руки для обіймів! Ну що ж, тепер не час квитатися.

— До побачення, Хуане, — кажу я. — Сподіваюся, що до мого повернення ти намиєш не один фунт золота.

І щохвилини, кидаючи погляд у бік затоки Спокою, я про себе повторюю: «Прощай, мій любий і великодушний друже і брате Орніччо, всі мої помисли будуть спрямовані на те, щоб якнайшвидше повернутися сюди по тебе!»

Боячись адміралового гніву, синьйор Маріо рішуче заборонив мені ще раз побувати у мого друга.

Нарешті музиканти грають урочисту мелодію. Ті, що на палубі, і ті, що залишаються на березі, стають навколішки, адмірал промовляє молитву. Індіанці, що проводжають нас, зацікавлено дивляться на срібний хрест, піднятий над натовпом.

Адмірал наказує віддати кінці.

Несподівано нас вітають прощальним салютом з гармати, перевезеної у форт з «Санта-Марії». І, супроводжувана всілякими побажаннями і благословеннями, «Нінья» повільно віддаляється од берега.

Ми обходимо мис. На скелі, що височить над похилими берегами, всі несподівано помічають людську постать і намагаються відгадати, хто б це міг бути. Я мовчу, але твердо знаю, що це мій любий Орніччо, довідавшись, що ми відпливаємо, вийшов на мис послати нам прощальне привітання.

Дикунів, які пливуть з нами, на мій подив, зовсім не лякає плавання.

Вони, як діти, радіють з кожної новини. А яке задоволення дає їм мить, коли над голими щоглами раптом злітає зграя парусів! Ще більше їм подобається, коли вони самі тягнуть мотузи і десь там, угорі, паруси складаються довгими джгутами.

На третій день плавання вартовий оголошує, що праворуч від нас у морі видно вітрило.

Капітан «Ніньї» синьйор Вісенте Пінсон, схвильований, звертається до адмірала за дозволом змінити курс, щоб зустрітися з «Пінтою». І через-чотири години ми вже виразно бачимо високі щогли і різьблені борти нашого швидкохідного судна.

Минає ще кілька хвилин. І ми бачимо постаті стернового і капітана, чуємо сплеск води, і чорна цятка швидко наближається до «Ніньї». Це Аотак, не чекаючи, поки судна зійдуться, кидається у воду.

Ось він, мокрий, обтрушується на палубі, і бризки летять від нього навсібіч. Я засипаю його питаннями, мене вражає, як чудово юнак навчився розмовляти по-іспанськи за такий короткий час. Він негайно запитує про Орніччо, і, щоб не вдаватися до подробиць, я пояснюю йому, що Орніччо залишився у форті Різдва.

Мене дуже турбує, якою буде зустріч адмірала з Алонсо Пінсоном. І, оглянувшись, я бачу затуманене обличчя Вісенте Пінсона. Бідолаха, певно, думає про те ж саме, що і я, але, слава святій діві, все закінчується гаразд. Капітан Алонсо Пінсон підіймається на «Нінью» і, скинувши капелюха, рапортує адміралу. Свою тривалу відсутність він пояснює тим, що поламалися щогли на «Пінті», а відтак неможливо було впоратися з парусами.

Я одвертаюсь від Аотака, який здивовано витріщує на капітана «Пінти» круглі очі.