Читать «Велике плавання» онлайн - страница 177

— Тайбоки, я знаю тебе, — сказав я, — мені говорив про тебе Гуатукас, твій брат…

— Горе мені! — сказав старий. — Цього молодого воїна білі закували в кайдани і повезли до своєї країни.

Я мовчав, схиливши голову, — це була правда. Коли Гуатукас з'явився, пропонуючи викуп за Каонабо, його схопили і закували в кайдани.

— І я тебе знаю, Франческо Руппі, — сказала Тайбоки.

Старий наблизився до мене, хитаючись на своїх тонких, виснажених ногах:

— А мене ти не знаєш, білий пане? Ні, мене ти не можеш знати. Колись я був дужий і могутній і називався Веєчіо, але зараз моє ім'я Тау-Тамас — Син Горя.

Я співчутливо глянув на цього колись могутнього і шанованого вождя.

— Послухай, — сказала Тайбоки, беручи мою руку і кладучи на груди Орніччо. — Він дихає легше. Хай буде благословен твій прихід. Ти приніс йому одужання!

Орніччо залишився живий. Чотирнадцять діб він кидався у гарячці, і чотирнадцять діб ми не відходили від нього, міняючи на його чолі холодні примочки. Коли він розплющував очі, я лякався його гарячкового погляду. У гарячці він іноді брав руку Тайбоки або мою і клав на своє палаюче чоло.

— Я чую його думки, — говорила тоді дівчина.

Кожного дня, перев'язуючи його, ми бачили, як потроху затягується його рана.

— Але де ж куля? — запитував я занепокоєно. — Якщо куля залишилась у нього в грудях, він не житиме.

— Мене зовуть Тайбоки, — відповіла дівчина, — а інакше мене називають Тарауті. Ти розмовляєш мовою народів марієн і тому не розумієш значення цих імен. Тайбоки означає — «та, що навіює сни», а Тарауті — «та, що зцілює рани». Я розкрила йому груди і розсунула м'язи. Він закричав, мов жінка, але я пальцями вийняла з рани кулю.

Орніччо не опритомнював.

— Він ще живий, — сказав Веєчіо, — але душа його вже блукає у країні померлих…

— Він буде жити! — заперечила Тайбоки.

Орніччо очуняв на п'ятнадцятий день. Він розплющив очі; білки його були чисті і погляд розумний. Він трохи підвівся, але одразу впав на свою постіль і поринув у міцний сон.

Тайбоки взяла мою руку і поклала собі на груди.

— Це серце — твоє! — сказала вона. Потім, переклавши голову Орніччо до себе на коліна, вона заколисувала його, мов дитину. Своєму маленькому братикові вона звеліла принести два глечики води.

Поколисуючи на колінах Орніччо, вона переливала воду з глечика в глечик. Вода лилася з тихим плескотом.

— Бачиш, твій друг усміхається, — сказала вона. — Він чує плескіт води, йому сниться море, яке він так любить. Ось тому мене і називають Тайбоки — «та, що навіює сни». Ти також любиш море, Франческо, — говорила вона, встаючи, — і я тобі також навію чудові сни. Я тебе люблю, брате мій, і хочу, щоб ти завжди усміхався.

Ми сіли біля порога. Веєчіо вчив маленького Даукаса плести сіті. Тайбоки скубла вовну. Вранці вона з моєю допомогою обстригла маленьку білу кізочку, спритно зрізаючи вовну гострим ножем.

Орніччо спав у хижі, і ми щохвилини припиняли розмову і прислухались до його дихання.