Читать «Велике плавання» онлайн - страница 120
Зінаїда Шишова
Я дивлюсь на кристал. Відбиваючи і повторюючи слабі вогники, він оточений короною з світла, а димчаста хмарка немов застигла в його таємничій глибині.
Я примружую очі, і мені здається, що довгі іскри з шипінням розлітаються від його граней, але більше я нічого не бачу. Зніяковіло я нахиляюсь над каменем, але цієї миті за моєю спиною лунає адміралів голос.
— Я бачу, — схвильовано вигукує він, — авжеж, я бачу самого себе на березі острова! Як це дивно і чудовно! Далі… що має бути далі?
— Я бачу довгі переходи, воїни на конях, дивовижні постаті дикунів, вони ходять зовсім голі…— каже мавр.
— А золото? — перебиває адмірал. — Чи не бачиш ти золота?
— Я бачу, — повільно вимовляє мавр, — бої і перемоги. Тобі випадає багато праці, тобі загрожуватимуть небезпеки і хвороби, на тебе чатуватиме смерть. Але не бійся, ось знову з'являється постать юнака. Він, як добрий ангел, іде за тобою.
— Чи не Франческо це? — у роздумі каже адмірал, глянувши на мене.
— У нього великі очі і чорне пряме волосся, — заперечує мавр. — Він відводить од тебе стріли дикунів, він оберігає тебе від небезпек.
— Хто ж він? — вигукує адмірал нетерпляче.
— Шукай його на острові. Він не тут, він десь далеко. Шукай його і знайди, бо доля твоя нерозлучно зв'язана з його долею; він дасть тобі славу і багатство.
— Це Орніччо! — раптом вигукує адмірал. — Звичайно, це він! Недарма я весь час відчуваю його відсутність.
— Подивись сюди, — каже мавр. — Що ти бачиш у глибині кристала?
— Орніччо! — вигукує адмірал. — Так, це, безперечно, він. Але що це він несе у руках?
Щось важке… Він підходить до людини, що сидить на коні… Господи, та це ж я сам сиджу на коні! Він простягає мені щось. Як сліпуче блищить ця річ на сонці! Невже це правда і морена не збрехала мені?.. Франческо, підійди сюди! Здійснюються заповітні мрії мого життя… Підійди сюди. Ти бачиш, що простягає мені твій друг?
Величезний холодний кристал сяє переді мною голубуватим світлом. Подвоєну і спотворену його гранями, я бачу в ньому білу руку адмірала. Щоб приховати своє зніяковіння, я низько схиляюсь над каменем.
— Я бачу, — бурмочу я над силу. — Він простягає вам щось велике і важке. Як виблискує ця річ на сонці! — зніяковіло повторюю я адміралові слова.
— Це корона! Це корона, Франческо! Орніччо мені подає корону! — гукає адмірал.
Раптом я відчуваю, що рука, якою він спирається на моє плече, стає мені надто важкою. І, оглянувшись, бачу, що кров помітно одливає від адміралового обличчя і він, хапаючи відкритим ротом повітря, починає падати на килим.
Розділ ХІ,
У ЯКОМУ ПОВТОРЮЮТЬСЯ ПРИГОДИ ПЕРШОЇ ПОДОРОЖІ
Спочатку ми мали відплисти з Кадіса 6 жовтня, але після маврового пророцтва пан почав так квапитися, що 25 вересня 1493 року ми вже знялися з якорів. Наша флотилія складалася з великого адміральського судна «Марія-Галанте» (або «Маргіланта», як його назвали матроси), чотирьох вантажних кораблів менших розмірів і дванадцяти малих карак. Командирами наших кращих кораблів були призначені Алонсо Мендель, Алонсо Перес Ролдан, Бартоломео Перес і Перес Ніньйо.