Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 88
Григор Угаров
Кроків за сто від «палацу» вони зупинились перед якоюсь хатиною. Хатина була зовсім порожня. Тільки біля входу жевріло вогнище й стояла озброєна сторожа. Павел був приємно вражений: у хатинці, дбайливо складені, лежали всі його речі.
Камбелу з Домбом улаштували на ніч у сусідній хижі.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
І
Павел уже засинав, як раптом стрепенувся від тихого свисту й підозрілого шепотіння. Він квапливо намацав пістолет у кобурі, але скільки не наслухав, ніщо більше не порушило нічної тиші. Тільки з пальмового лісу подеколи лунало скрекотання папуг. Вогнище за дверима згасло.
Балканов знову ліг, але вирішив пильнувати, тримаючи напоготові зброю. Він дослухався ще кілька хвилин — проте нічого підозрілого не почув. Підклавши пістолет під голови, нарешті заспокоївсь, та вже розбуркався й не міг заснути. Чомусь перед очі йому зринали картини останніх подій: напад тубільців, полон, звільнення. Життя його висіло на волосинці. Коли б він тоді вбив антилопу, то тепер валявся б поряд з Домбом десь у джунглях, протятий сотнями отруйних стріл. І знову пішов би поневірятися світом Камбела, вдруге, і цього разу вже назавжди, втративши єдинака-сина. Та й старий Балкан не діждався б вістей з вільної батьківщини… Однак усе закінчилось якнайкраще.
Ніколи досі Павлові й на думку не спадало, що кругленькому бокатому скельцю, яке здалося тубільцям найтаємничішою в світі річчю, він завдячуватиме життям…
Ніч минула. Надворі швидко розвиднялось. У кроні пальми, що шатром розчепірилась над хижкою, сіла папуга, покректала й майнула геть. Раптом стало зовсім видно, й Павел заходивсь пильно роздивлятися по хижці. Скрізь було чисто й повимітано, долівка заслана м'яким хутром. Посередині здіймався бамбуковий стовп, на якому теліпалась дерев'яна антилоп'яча голова — тотем племені. Над ліжком, що являло собою піл, укритий буйволячою шкірою, на двох рогах висіла поличка з тесаних дощок. На поличці стояв дерев'яний посуд на воду, бамбукові кухлі, пляшки з довгастих тиковок, щільний плетений кошичок, мов поливою, облитий золотавою смолою; снопик цукрової тростини тощо…
За дверима прочалапали квапливі кроки. Почулось тривожне шепотіння. Хтось тихо заплакав. Павел намацав пістолет і прислухався. Таємниче шепотіння не вщухало. Це здалося Павлові підозрілим, і він навздогад вигукнув:
— Домбо, ходи сюди!
Хтось зажебонів, і залопотіли босі п'яти. Чийсь голос протяжно повторив Домбове ім'я.
Тільки згодом, відсапуючись, до хатини зазирнув і він сам. Обличчя у нього було сумне, в очах тремтіли сльози.
— Що трапилося, Домбо? — спитав Павел. — Ну, кажи ж!
— Хвора бик, гамба! Корі помирай буде… — проскиглило негреня.
— І давно він захворів? Чи не прибив його хто?
Хлопець заперечно метляв головою:
— Ні, ніхто не бий Корі! Корі хвора! Лежить. Не їсть і тільки язик вистромляй!
І Домбо, щоб показати, як страждає бідолашна тварина, засапав, висолопив язик і примружив очі.
