Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 86

— Смачно, гамба! Куштуй! — настиралось негреня.

Але географ похитав головою. Цей час чорна красуня прошерхотіла повз них новенькими хутряними фартушками й поставила перед географом череп'яну тацю з двома засмаженими курками.

Павел відламав курячу ніжку з рум'яною шкіркою й хитро примружив око.

— Поступаюся тобі своєю порцією собачини, — шепнув він хлопцеві. — А мені куди більше смакує вгодована курка, аніж кощавий пес!

— Е-е, наші собаки — дуже смачно! — заперечив Домбо.

Та коли географ простяг йому одну курочку, негреня радісно гукнуло:

— Ой гамба, добре! Гамба дуже добре!..

V

Після вечері молоді негритянки поприбирали посуд, винесли надвір і витрусили рогожку, замели підлогу звірячими хвостами, а тоді знову поставили перед гостями келихи з вином. Усі мовчали. Бенгас палив люльку, а його радники жували бетель. Від цієї жуйки все у роті хутко стає яскраво-червоне. Павел і собі скрутив цигарку. А в голові вкотре заснувалася думка про таємничу білу людину з країни гаубау. Отже, досі все йшло гаразд. Але попереду ще довга путь. Хто може сказати, що їх чекає?

Доки в хатині тривала тиша, Балканов помітив, що Домбо ставав чимраз неспокійніший, совався й крадькома позирав на двері.

— Що тебе, друже, хвилює?

— Тамо-тамо залишайся біля джерело! Чекай, чекай… Може, убивали тамо-тамо. А може, виганяли далеко-далеко!.. Тамо-тамо добра і плаче, плаче… — здавленим голосом проказав Домбо, сумно дивлячись на географа.

— Твій тамо-тамо живий і здоровий, — відповів Павел, поклавши йому руку на плече. — Потурбуємося й про нього! Бенгас нам допоможе.

— А тамо-тамо, може, вмирай! — зіщулилось негреня й розпачливо махнуло рукою.

— Вмер? З якої це речі? — здивовано потиснув плечима Павел.

Втупившись в обличчя свого гамби, Домбо допитливо вивчав його. І, певно, повірив Павловим словам, бо всміхнувсь, і очі йому заяскріли. Він знав — гамба ніколи не дурить.

Дівчатка, попідмітавши, принесли жару в хатню ватру. Бенгасова дружина, середня на зріст і худенька жіночка з дрібними зморшками на виду, поклала на жар хмизу й усілась на колоді. Дрова швидко зайнялись, і під бантини полетіли червоні іскорки.

Полум'я освітило хату. Бенгас досмоктав люльку й, поклавши її в попільничку з помережаної ратиці, відкашлявся. Старійшини втупили в Бенгаса очі. Здається, він уже добре все обміркував, і тепер може почати розмову з білою людиною. Дівчата повмощувались біля вогнища. Домбо підсунувся ближче до географа, ладнаючись перекладати.

— Звідки прийшла до нас біла людина? — нарешті поспитав Бенгас. — Чи звідти, де з'являється денне світило, а чи звідти, куди воно ховається?

— Я прийшов з-від моря, — відповів Павел. — З-від того моря, куди світило ховається. Моя країна дуже далеко!

— Розумію, — хитнув головою вождь. — Біла людина прибула з острова, що в морі.

Павел заходивсь пояснювати, мовляв, його батьківщина лежить не на острові, але вождь не погодився. На його думку, всі білі приходять з острова. Дехто серед старих людей племені замолоду бував на березі великої води, дехто навіть вирушав у море, але жодній пірозі не таланило допливти до «острова білих». Багато людей попливло, а й досі ніхто не повернувсь. Кажуть, злі духи бунтують воду, й піроги потопають разом з веслярами.