Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 89
Григор Угаров
— Де Камбела? — по короткій паузі спитав Павел.
— Тамо-тамо біля Корі. Але тамо-тамо не винна, гамба!
Аж тепер Балканов збагнув тривогу негреняти. Сердешне боялося, що батькові доведеться відповідати за бичка.
— Не будеш проганяй тамо-тамо? — непевним голосом запитав Домбо. — Не винна тамо-тамо. Винний муха цеце!
Географові все стало зрозуміле. Муха цеце, вкус якої спричиняє сонну хворобу, — то тяжкий бич для тварин Африки. Мабуть, бика десь у дорозі побила муха…
— Твій тамо-тамо не винний, — сказав Балканов.
З радощів Домбо аж підстрибнув, заверещав щось своєю мовою і чимдуж дременув надвір.
Двері хижки виходили на моріжок, усіяний квітами. Свіжий уранішній вітерець хвилював трави, колисав бадиллячко, розчісував пальмам кучми. Зграйки пташок перелітали з дерева на дерево й виповнювали п'янке повітря мелодійним щебетом. Селище й досі мовчало, надворі не видно було ані душі.
Павел усівсь на бізонячій шкурі й розгорнув карту. Позначив хімічним олівцем подолану путь. Лишалося ще шістдесят ліг. Тож гаяти часу не можна — треба вирушати далі. Ось тільки трапилось нещастя — занедужав бик…
Незабаром Домбо знову зазирнув у двері.
— Як там Корі? — спитав Балканов. — Ще живий?
— Буде вмирати…
Нахмуривши брови, Павел замислився та й махнув рукою:
— Нещастя, друже, але що вдієш! Купимо у вождя іншого бика.
— Плем'я не має бики! — відповіло негреня.
Павел рвучко обернувсь. У його синіх лагідних очах майнула тривога.
— То що ж ми робитимем?
— Будемо попросити носіїв у Бенгаса, — відповів хлопець.
— Вірно, друже! — зрадів географ. — Оце думка!
Павел ще якийсь час вивчав карту, потім дістав із своїх речей бритву, пензлик і мило, приладнав кругле кишенькове люстерко на полиці й заглянув до нього. Після пригоди з Гонгорою Павел удруге дививсь на своє обличчя. Воно змарніло. На лобі з'явилося дві нові зморшки, очі почервоніли, шкіра засмагла, а чуб немов узявсь інеєм.
Географ налив у дерев'яний полумисок води, вмочив пензлик і намилився. Домбо не зводив очей з свого доброго гамби.
Коли Павел гарно виголивсь, перед дверима хижки лягла чиясь тінь. Домбо нахилився й визирнув.
— Маванда прийди! — хитро підморгнув він до географа.
— Що то за Маванда? — здивувався Павел.
— Маванда! — звело брови негреня. — Маванда — дочка вождя!
— Чи ба: ти вже знаєш, як тут кого й звуть! — усміхнувся Балканов і додав: — Скажи, нехай трохи почекає.
Начистивши до лиску чоботи й перевдягши сорочку, Павел вийшов з хижки. За два кроки від дверей стояла вродлива вождева донька. У руках вона тримала дерев'яну тацю. Уздрівши Балканова, дівчина засоромилась, поставила тацю й за звичаєм торкнулась пальцями землі.
Тепер, при денному світлі, географ був просто вражений уродою молодої негритянки. Маванда вбралась у нове муканзо — набедреник з леопардового хутра, оторочений кольоровою стрічкою, від якого її дівочий стан здавався ще гнучкішим і стрункішим. На ноги вона нанизала по доброму десятку браслетів з намиста. Над ліктями теж яскріли наруччя й кільця з мушлічок та порцеляни. Волосся було викладено по-новому: на маківці здіймалася гарна фігура, сплетена з безлічі кісок. У кожній кісці було по білій намистині, маленькій мушлі та кружалечку слюди, яка виблискувала проти сонця, наче бісер.