Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 90

Маванда знову взяла в руки дерев'яну тацю, ще раз сором'язливо блимнула на географа й усміхнулась, показавши два разки сліпучо-білих зубів.

— Що привело сюди доньку вождя? — чемно запитав Павел.

Домбо сяк-так переклав його слова.

— Біла людина — друг нашого племені. А друзі мають бути нагодовані в країні Бенгаса, — усміхаючись відповіла Маванда, махнула віями, й на географа глянули її великі розумні очі.

— Але ж тільки-но розвиднілось, і я не встиг ще виголодатися!

— Біла людина завжди повинна мати в своїй хатині їжу, — заперечила красуня, всміхнулась, граціозно вигнула стан і понесла до оселі свою дерев'яну тацю з двома череп'яними полумисками. За якусь мить вона випорснула з дверей і, мов молода антилопа, побігла додому.

Павел постояв, постояв, дивлячись їй услід, та й пішов до хижки. У череп'яних полумисках Маванда принесла печені хлібні плоди, жменю горіхів маколе та густої браги бунгундо, виготовленої на воді з меду та хмелю. За Домбовими словами, бунгундо підносять у виключних випадках, та й то тільки вельмишановним гостям племені.

II

До хижки увійшов Камбела з налигачем у руці. Старий був сумний та похмурий. Він сів на долівці й низько схилив голову. Павел зрозумів, що трапилось, і, підбадьорливо поплескавши його по плечу, на мигах запропонував піти трохи спочити, але негр навіть не порухнувся. Попосидівши, втупившись у підлогу, він раптом підвів голову й розпачливо проказав:

— Злий дух убив Корі!

Павел придивився до Камбели. Очі старому запалися й попідпухали. Він страшенно знесилів і змарнів, як людина, що перетерпіла велике лихо. Домбо підступився до свого тамо-тамо й почав щось швидко говорити, раз у раз киваючи головою в бік географа.

Старий слухав його так само похмуро й мовчки. Жодного разу навіть не глянув на сина. Лише коли-не-коли безнадійно похитував головою і перекладав списа з руки в руку. Павел, пакуючи речі, скоса позирав то на батька, то на сина. Хлопець довго й запально щось торочив, вимахував руками, крутив головою й загрозливо гупкав п'ятами об долівку. Кінець кінцем, так нічого й не довівши старому, він сердито примружив очі й закусив губу. Спершись на спис, Камбела крізь зуби пробурчав:

— Тала Монгонго!..

Домбо знову заходивсь його заспокоювати, але старий метнувся до дверей, вистрибнув надвір і щось люто гукнув, гамселячи себе в груди кулаком та скрегочучи зубами. Потім ухопив списа й щосили вгородив його в землю, витяг — і знову вгородив. Так він робив кілька разів, аби продемонструвати злому духові, що з тим духом сталося б, коли б Камбелі та трохи більше сили. Нарешті, хрипко сапаючи й роздимаючи ніздрі, він подався до своєї хижки, стомлено човгаючи п'ятами.

Скоцюрбившись під кокосовою пальмою, Домбо зляканими очима дивився на розлютованого тамо-тамо. Лише коли той зник у хижці, хлопчина несміливо подибав до Павла, сів поруч і заходився тремтливими пальцями поправляти свій набедреник.