Читать «Слідами змови» онлайн - страница 8

Я боявся, що мені доведеться шукати батька в горах; аж ні, він був удома — стояв на ґанку і, приклавши до лоба долоню, стежив, як Натанієл, розбризкуючи воду, долає бурчак.

— Дяка богові! — вигукнув він.

Почувши ці слова, з хати вийшла мати, витираючи очі синім полотняним фартухом. Очевидячки, їм усе вже було відомо.

— Мені дуже шкода, що так сталося, — тільки й зміг я вимовити. — Не турбуйтеся за мене.

— Тобі треба тікати звідси, — сказав батько, що вже, напевно, обміркував становище. — Поки все утихомириться, краще на деякий час зникнути з дому. Чи ти набагато їх випередив?

— Не знаю, — відповів я. — Годину, мабуть, я ще буду в безпеці.

— Куди ж йому податися? — заголосила мати. — Аби мій брат, що мешкав у Карлайлі, був живий, то послали б хлопця до нього, а так… — Вона повернулася до батька. — Чи ж не краще йому лишитися вдома і зустріти їх не ховаючись? Я певна, що хлопець не вчинив нічого лихого, він завинив не більше за інших. Та ж немає в нашій долині такого чоловіка, котрий не присягнувся б, що наш син — порядний хлопець.

— Ти не знаєш, що таке закон, — похмуро відмовив батько. — Пітерові ніяк не можна попадати до їхніх рук саме зараз, коли сер Філіп казиться од люті. А крім того, ми повинні сховати його задля наших сусідів. На допиті в нього вимагатимуть, щоб він назвав спільників.

Тут мати знову зайшлася плачем. Я теж ледве не зарюмсав, бо розумів, що означав той допит. Я знав, що не витерплю тортур. Аби мене почали катувати, я б не витримав і назвав імена всіх чоловіків і хлопців, що руйнували стіну тієї ночі.

Що мені було робити? Тільки втекти, не чекаючи, поки мене застукають удома..

— Не турбуйся за мене, — втішав я матір. — Я зійду з наших місць, може, проберуся в Шотландію, а коли стану на роботу, пришлю тобі звістку. За кілька місяців я, мабуть, зможу повернутися; на той час усе забудеться.

— Це найкращий вихід, — зауважив батько.

Він пішов у хату, дістав гроші й відлічив п'ять шилінгів.

— На кілька днів тобі вистачить, — сказав він. — Хотілося б дати більше, але…

Я зрозумів його. Часи були важкі, і ми в Лонсдейлі ніколи не мали багато грошей. Мати принесла кілька хлібин, сиру, вівсяних млинців і шматок холодної баранини, що його вистачило б на трьох.

Ми не гайнували часу на розмови, знаючи, що кожної хвилини на дорозі можуть з'явитися послані по мене верхівці.

Я не взяв Натанієла, бо на дорозі мене б відразу спіймали, та й шкода було б продавати давнього друга в Пенріті. Отож я вирішив іти до Пенріта пішки, навпростець горами, де можна легко сховатися від переслідувачів. Назавтра в Пенріті мав бути ярмарок. Серед людської юрби я почуватиму себе в безпеці і хтозна — може, знайду роботу, що допоможе мені вибратися з Камберленду.

Мені так і не довелося попрощатися з братом — він був у горах. Сестри варили сир. Прощаючись зі мною, вони пролили море сліз. До того дня я навіть не здогадувався, як люблять мене мої сестри.

Нарешті я вирвався з обіймів своєї родини, закинув на спину клунок з сякою-такою одежиною та й подався над бурчаком угору — туди, де височіли порослі вересом вершини.