Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 32

Візантія була далеко. Далеко були палаци і церкви з білого мармуру, позолочені бані грецьких храмів, що відбивались в блакитних водах заллятого сонцем Мармурового моря.

Марко ставив на місце стілець і підходив до вікна. Звична картина забрукованого двору, з каштаном і стіною сусіднього дому навпроти, викликала почуття спокою і затишку, хоч за вікнами скаженів осінній вітер і кидало на берег хвилі Адріатичне море.

По-справжньому за навчання Марко взявся лише після смерті матері. Раніше він ставився до своїх занять абияк. Йому було цікавіше блукати з Джованні й Джіаніною по острову Мурано, сидіти серед очеретів у старому рибацькому човні і разом з друзями плекати романтичні мрії.

Але тепер неначебто чиясь дужа рука штовхнула його в самий вир життя: ось, дивись! Все, що бачиш, — живе.

Церкви, палаци й пам'ятники — не мертві предмети, нони мають свою історію і самі є часткою історії Венеції. І ще належать до історії твого міста рибацькі села, майстерні ремісників, скляні фабрики на Ріальто й Мурано, військові й торговельні кораблі, склади й порти на далеких узбережжях.

Море й канали і незчисленні робочі руки, які будують дамби, прокладають нові річища, забивають в грузький грунт дубові палі, щоб здіймалися нові будинки, палаци й церкви.

Чернець Лоренцо високо цінував спостережливість свого вихованця і радів, що в' нього зростає інтерес до навчання. Та й П'єтро Бокко, котрого було призначено після смерті матері опікуном, був задоволений, що Марко нікуди не виходить з своєї кімнати і віддається наукам. «Станеш ученою людиною, — говорив він з доброзичливою посмішкою племінникові. — Венеції потрібні розумні голови». А Марко дивився у вікно і згадував слова Паоло: «Бережіться, пане, месера П'єтро Бокко. Я не можу сказати вам нічого певного, але серце моє відчуває, що вам треба бути насторожі».

В голові Марко роїлись думки, непокоячи його. Але цей неспокій не мучив хлопця. Він навіть допомагав йому забути минуле і краще бачити сучасне й майбутнє.

Відчинились двері і зайшов Паоло.

— Мій пане, час іти до Лоренцо. Ви просили, щоб я нагадав вам узяти з собою рукопис.

Марко відійшов од вікна.

— Скоро ми знову поїдемо в Мурано, — сказав він.

— Месеру П’єтро Бокко це не подобається, — відповів Паоло, зиркнувши на хлопця.

Обличчя Марко почервоніло од гніву, на скронях в і акт ударам серця засіпалась жилка.

— Я буду робити те, що хочу!