Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 33

На обличчі Паоло промайнула вдоволена посмішка.

— Може, він ще заборонить мені відвідувати могилу моєї матері в Сан-Міхеле, — мовив Марко, все ще охоплений гнівом.

— Пане, я хочу вам щось сказати. — Паоло озирнувся, наче остерігаючись, що його хтось підслухує… Марко запитливо глянув на нього.

— Сьогодні вранці з каналу витягли труп писаря Луїджі Фаріно. З кинджалом у спині.

Марко підступив до Паоло і схопив його за плечі.

— Це той самий писар, про якого ти мені розповідав? — Він струснув Паоло. — Це ти зробив, Паоло? Скажи, ти це зробив заради мене? — Марко не зводив стурбованого погляду з великого, добродушного обличчя слуги.

— Ні, хтось інший прибрав його з дороги. Можливо, він знав надто багато. Вельможі не вагаються, коли йдеться про людину, яка багато знає і стає їм небезпечною.

— Слава богу, Паоло… А я боявся за тебе.

— Я придивляюся до всього, — пробурмотів слуга. — День і ніч придивляюся. — І голосно промовив: — Я проведу вас, пане, до Лоренцо!

Вони пішли до ченця пішки, йти було легко, бо вітер висушив вулиці. Марко ніс рукопис обережно, як найдорожчий скарб. Перед невеличким будинком, неподалік від Понте дела монета, збудованого чотири роки тому через Великий канал до Старого Ріальто, Марко попрощався з Паоло.

Чернець Лоренцо сидів на оббитому шкірою стільці; перед ним на підставці лежала розкрита книга. Маленький білий пудель, весело гавкаючи, кинувся до Марко.

— Замовкни, Тіберіус! — гукнув старий, весело примруживши очі.

Але собака збагнув, що застереження зроблено жартома, і загавкав ще дужче, аж доки Марко не витягнув і кишені пакет кісток і не кинув йому їх.

— Ти забув привітатись, як я тебе вчив, — сказав Лоренцо. — Напевно, через Тіберіуса?

Марко почервонів.

— Мир дому цьому! — сказав він.

— Амінь! — відповів чернець. — Ну, сідай! А ти, Тіберіус, більше не заважай нам!

Тіберіус захрускотів кістками.

— Брат Лоренцо, собака кивнув головою, — насмілився пожартувати Марко.

Старий посміхнувся. Він був середнього росту і, незважаючи на свій вік, ще стрункий, тримався ще прямо. Весь сивий, у коричневій сутані без капюшона, Лоренцо нагадував апостола, яких малюють на стінах собору. Тільки обличчя його було не таким добродушним, а навпаки, говорило про пристрасну, хитру вдачу, пом'якшену лише мудрою урівноваженістю. Здавалось, його жваві, маленькі очі були здатні залізти в саму душу.

Напередодні до нього завітав поважний гість. Месер П'єтро Бокко зайшов розпитати, якого успіху досягнув його небіж у вивченні теологічних наук. Він натякнув, що був би радий, якби під впливом брата Лоренцо Марко став ченцем. Привітно кивнувши на прощання головою, пін поклав на стіл гаманець, в якому брат Лоренцо, випровадивши гостя, знайшов двадцять п'ять цехінів.

Правда, четверта глава «Правил для братів-послушників» категорично забороняла ченцям приймати власноручно або через посередників будь-які гроші. Як це не раз траплялося з братом Лоренцо, його почали мучити докори сумління. Однак він і на цей раз сказав собі, що під час далеких паломницьких мандрів, йому, монахові-францісканцю, довелося звідати досить і голоду, і злиднів, тож невеликим гріхом буде, якщо покладе собі в кишеню двадцять п'ять цехінів, щоб прикрасити кінець того життя склянкою вина і смаженим курчам. Та, зрештою, месер П'єтро Бокко і не вимагав від нього нічого поганого. Навпаки, йшлося про цілком богоугодну справу. Брат Лоренцо повинен був увести в лоно церкви розумного, тямущого хлопця.