Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 30

Луїджі сидів на стільці з закам'янілим обличчям. Паоло втратив владу над своїми думками.

— Ви знаєте Марко, сина Ніколо Поло? — спитав він, неспроможний більше приховати в своїх очах лють.

Ці слова сполохали врівноваженого писаря.

— Значить, ви шпигун месера Бокко, вантажнику? — пробелькотів він. І враз закричав: — Ідіть, геть! — В його очах спалахнув страх. — Геть від мене! — Він сперся рукою на спинку стільця, важко підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. Хазяїн хутко підскочив до нього і відчинив йому двері. Вологий вітерець ввірвався досередини.

Паоло заплатив за вино і подався услід за писарем.

— Де ви? — гукнув він у пітьму. — Гей, чорний могильнику, зачекайте! Це я, ваш друг вантажник!

Свіже повітря задурманило його. Похитуючись, він ішов, сам не знаючи куди. Завулок кінчався на березі маленького каналу. Біля будинку, спершись об стіну, непорушно стояв писар. Паоло побачив його бліде обличчя.

— Нарешті я тебе знайшов!

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — промовив той п'яним голосом.

Паоло міцно схопив його за руки.

— Що ви хочете зробити з Марко Поло? Хто доручив вам убити його?

Дощ обгортав їх пеленою. Вулиця перетворилася в болото. На каналі не було жодної душі. Десь миготів вогник. Писар заверещав від болю.

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — вперто повторив він.

Тоді Паоло схопив обома руками жилаве тіло писаря, який даремно намагався випручатися з його дужих обіймів, відірвав його від землі і, піднісши до каналу, розмахнувся й кинув у воду. Почувся хлюпіт, немов у канал упав великий камінь. На хвилях, ледь видимий серед темряви, поплив капелюх.

— Рятуйте! — закричав писар. Волосся пасмами звисало йому на лоба — Не чіпайте мене, вантажнику!.. Рятуйте!

Дощ і темна тіснота поглинали його крик.

Писар щосили гріб до берега. Нарешті він відчув під ногами дно, схопився за паколи і, наче велетенський пацюк, виліз на крутий берег.

Паоло стояв над ним, широко розставивши ноги.

— Посмійте мені лиш вчинити що-небудь проти хлопця! — сказав він з холодною люттю в голосі. — Наступного разу я вб'ю вас.

Він повернувся і пішов геть. Свіже повітря і все, що тільки-но скоїлося, протверезило його. «Мій юний пане, остерігайтесь месера П'єтро Бокко, — прошепотів він сам до себе. — А ви, сеньйора Поло, не бійтесь. Я вже як-небудь догляну за ним».

Цієї темної, дощової ночі, коли осінні квіти в садах Венеції несміливо розкривали свої пуп'янки і починало жовтіти на деревах листя, коли предковічні хвилі билися об дамбу, цієї темної ночі сеньйора Поло попрощалася з життям.

Нічого не встиг розповісти їй вірний Паоло. Спокійна й безмовна лежала вона під шовковою ковдрою з заплющеними очима. Біля її похололої руки білів маленький, вирізаний з слонової кістки слоник, останній подарунок її чоловіка Ніколо.

Горіли свічки, священик, стоячи на колінах перед ліжком, бубонів слова останньої молитви. Потім він тихо вийшов.

Марко спадали на думку чомусь лише звичайні, буденні слова: «Мати мертва. Треба трохи відчинити вікно, щоб свіжий вітер обвіяв її обличчя. Але ж вона не відчує цього. Вона не озветься до мене жодним словом!»