Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 157
Віллі Мейнк
Коли треба було передати звістку про повстання в якійсь провінції або про непокору якого-небудь хана, кур'єрам доводилось проїжджати верхи за день по двісті або й по двісті п'ятдесят миль. Наближаючись до поштового двору, вони ще здаля гучно трубили в ріг, щоб для них готували свіжих коней.
— Пропустіть мене! Я кур'єр намісника! — важко дихаючи, крикнув Саїд. — Що ви, дурні, не бачите? Ось у мене табличка з соколиним пером.
Вартові зніяковіло посміхаючись, впустили його досередини.
Писар занотував, якого дня і о котрій годині прибув Саїд, і наказав дати йому одного з найкращих коней.
— Тобі потрібні факельники показувати шлях до найближчого двору? — послужливо спитав писар.
Саїд встромив собі в тюрбан соколине перо, підперезався поясом з брязкальцями і повісив на шию поштовий ріжок. Одне тільки дошкуляло йому — боліла спина.
В пам'яті його все ще стояло вузеньке обличчя Абаки з міцно стуленими губами і грізно зведеними бровами, він ніби чув його голос: «Ти їхатимеш день і ніч. Чуєш? Ти повезеш важливе повідомлення. Ніхто не повинен його бачити…»
Ці слова весь час підганяли Саїда.
— Я сам знаю дорогу, — різко відповів він і, скривившись від болю, скочив у сідло, щосили стьобнув коня і помчав у темряву.
— Зачекай, Селім, ось я повернуся назад… — бурмотів він.
На його поясі видзвонювали брязкальця. Соколине перо і табличка відкривали йому всі дороги. Чи то вдень, чи вночі, чи тоді, коли сяяло сонце, чи коли туман оповивав рівнини й гірські схили — його завжди зустрічали послужливо, подавали йому найкращі страви, перед ним, посланцем Абаки, схилялися писарі й кур'єри поштових дворів.
Саїд не знав спокою. Втомлений від безперервного напруження, він засинав лише на кілька годин, пробуджений неспокійними снами, схоплювався серед ночі з постелі і галасливо вимагав факельників супроводити його до наступного поштового двору.
До Камбалі йому лишилося ще двісті миль. Він їхав на білому коні з шовковистою гривою. Яскраво сяяло сонце. Кінь летів, як стріла. На мулких рисових полях буйволи тягнули дерев'яні плуги, на ланах хвилювались хліба.
Попереду в невеличкій долинці Саїд побачив рукав якогось озера. Дорога поволі спускалася до піщаного берега. Він протрубив у ріжок, викликаючи поронника. Між двома палями на воді погойдувався великий порон. З очерету неквапом вийшов з вудочкою в руці молодий дужий чоловік.
— Швидше! — гукнув йому Саїд. — Хіба не бачиш: я посланець з соколиним пером і везу важливу звістку для самого пана міністра Ахмеда в Камбалі.
— Для Ахмеда? — похмуро мовив поронник і процідив крізь зуби так, що Саїд не міг добре розчути якусь лайку.
— Швидше! — люто повторив Саїд і кинув йому повід свого коня. — А то скажу твоєму панові!
— Сідай, ти, посланцю з соколиним пером!..
Поронник мовчки погнав порон через рукав. Кінська грива виблискувала на сонці, немов тисяча срібних ниток.