Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 150

Ашіма була вдягнена в червону шовкову, сукню, вишиту барвистими фігурками звірів. На її обличчя падали теплі відблиски жаровні. І враз вона здалася Марко якоюсь незвичайною, загадковою, йому захотілося зазирнути в найпотаємніші куточки її уяви.

Так вони сиділи, думаючи кожен про своє, аж доки Марко не порушив мовчанки запитанням.

— Скільки тобі років, Ашіма?

Дівчина провела тоненькою рукою по шовковій тканині. Давно розбито іржаві кайдани. Але на кісточці ноги ще й досі лишився червоний слід від рани. Ледь видимий червоний слід.

— Я не знаю, юний пане…

— Вона не знає, — повторив Матео.

— Не кажи на мене «юний пане», — мовив Марко. — Не кажи так хоча б сьогодні ввечері.

В сутінках танули обриси їхніх постатей. На шибці з'явилась легка тінь. Хтось заглянув у вікно і зразу ж пригнувся вниз.

— Ти ж у нас не служниця.

— Ні, ти не служниця, донечко.

— Ні сьогодні ввечері, ні завтра… ніколи!

За вікном причаївся якийсь чоловік.

Матео згадав мертві, позолочені очі чужого бога.

— Ти повинна все нам розповісти, Ашіма, — сказав він. — Розкажи нам що-небудь про червоні гори.

— Я інколи думаю про Венецію, — мовив Марко. — Там немає червоних гір. Тільки кипариси. І ще каштан. Тепер він саме цвіте посеред двору…

— Може, мені шістнадцять років, — сказала Ашіма. — Мабуть, що так. Багато років тому мати розповідала мені безліч цікавих переказів. Деякі я пам'ятаю й досі.

— Розкажи нам хоч один із них, Ашіма.

Тепер їхні обличчя здавалися якимись світлими плямами. Все інше, окрім вугілля, що жевріло в жаровні, потонуло в мороці. Непомітно настала та година, про яку так мріяла дівчина. Вона остаточно звільнилась від тіней минулого, важкі роки осяяло світло дитячих спогадів.

— Говори ж, донечко, — приглушеним голосом мовив Матео.

Вона сотні разів переказувала сама собі розповідь матері, тому в її пам'яті та розповідь жила до останньої фрази, до останнього слова. Дівчина могла розказувати її, навіть не задумуючись.

І Ашіма почала розповідати.

— Дві тисячі років тому в Індії жив король. В нього було троє синів, яких він дуже любив, його скарбниці були повні казкових скарбів. Але найбільшим його багатством був кінь з білою шовковистою шерстю. Той кінь бігав прудкіше вітру, здавалося, що він навіть не торкається копитами землі. Досить було сказати йому на вухо чарівне слово, щоб він піднявся аж під хмари, як стріла, переніс свого верхівця з одного кінця країни в інший, його, — довга грива розвівалася на сонці, немов полум'я.

Багато ночей думав король про те, кому віддати цього коня. Нарешті надумав. Він випустив коня на волю, покликав до себе синів і сказав їм: «Ідіть і ловіть білого коня. Він буде належати тому, хто його спіймає. Але не пересваріться між собою».

Всі три сини, які завжди жили в щирій, братерській дружбі, низько, до самої землі, вклонилися батькові. Вони були задоволені батьковою ухвалою і одразу вирушили на пошуки.