Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 105

Але з наближенням тієї хвилини, коли караван мав вирушити в путь, настрій його все більше й більше псувався. Винна в усьому була висока, дужа кобила Джульєта, котру з такими труднощами підшукали для капітана Матео. Своє важке тіло вона несла легко й спокійно, і не було людини, яка б здатна була вивести її з рівноваги.

Караван рушив. Першим виїхав з двору караван-баша. За ним поважно виступав коричневий на масть мул-вожак. На його яскраво вичищеній вуздечці мелодійно подзвонювали срібні дзвіночки. Вожак був навантажений подарунками папи для великого хана.

Марко випустив повід свого коня і підійшов до Матео, щоб допомогти йому сісти в сідло. Джульєта стояла, немов укопана. Погоничі мулів і коноводи співчутливо споглядали, як Матео, сопучи й крекчучи, влазив у сідло. Один джигіт засміявся. Матео зміряв його гнівним поглядом, і той, одразу ж посерйознішавши, почав куйовдити свою бороду.

Марко ляснув кобилу по крупу і вона пішла риссю. Здавалося, що Джульєта отак собі спокійно трюхикатиме хоч на край світу.

— Як ви себе почуваєте? — спитав Марко капітана Матео, тримаючись біля самого його стремена.

Той у відповідь тільки сердито зиркнув на юнака. Дощ розмочив землю, і дорога була геть розбита копитами. У заглибинах стояли жовті калюжі.

Капітан Матео і Марко трималися за вожаком, позаду них — Ніколо й Мафіо Поло, які добре їздили верхи і тому вибрали собі чудових скакунів. На весь світ славились персидські коні, за них платили по двісті турнезьких фунтів. Їх високо цінували індійські магараджі. Щоправда, персидські скакуни жили недовго в цьому жаркому кліматі, бо постійна вологість і спека руйнували їхній організм.

Персія мала також найбільших і найкрасивіших у світі віслюків. Зовсім невибагливі до їжі, ці тварини могли перевозити великі вантажі. З них і складався, головним чином, караван. Схиливши голову, вони невтомно йшли своїм шляхом. І коли траплялось, що один з них, підсковзнувшись, падав, інші спинялися й спокійно чекали, доки рушить увесь караван.

Але найкраще витримували важку дорогу верблюди. Навантажені паками кірманських килимів, мосульської парчі, шовку й оксамиту, вони впевнено ступали по глинистому шляху.

Караван замикали джигіти, які, незважаючи на погану дорогу, весь час хвацько показували свою майстерність у верховій їзді.

Трохи проясніло. Пелена хмар де-не-де розірвалася, засиніло небо. На сході бовваніли вкриті лісами гори.

— А чи не здається тобі, що їхати стало легше? — озвався Матео, випростовуючись у сідлі.

— Дуже добре їхати, капітане Матео, — гаряче запевнив його Марко.

— А знаєш, чого мені зараз найбільше хочеться?

— Звичайно знаю! Вам хотілося б стояти біля штурвалу.

— Вірно! Перед тобою розкинулось море, вітер надимає вітрила, хвилі б'ються об борт. Один поворот керма, і ти вже відчуваєш, як чудова посудина з дерева й заліза слухняно піддається твоїй волі, як вона, погойдуючись, стрілою мчить по хвилях… Ти розумієш, Марко? Що важить у порівнянні з кораблем якийсь там кінський круп? Хіба можна верхи на конячині мандрувати так, як на кораблі? Найменший човник дорожчий для мене за Джульєту. Всі кістки вже болять!