Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 104
Віллі Мейнк
Матео вже був надворі і клопотався біля вантажу.
Ранок був туманний, вологий. Сонце тільки-но виткнулось з-за горизонту, і його перші промені пронизали ранкову імлу, осяваючи неспокійний караван, що саме готувався вирушити в дорогу.
Ніколо Поло зайшов до кімнати сина.
— Доброго ранку, Марко. Я маю з тобою поговорити. Марко здивовано глянув на батька.
— Недобре, що ти входиш в надто тісні стосунки з незнайомими людьми. Мені це не подобається.
— Але ж, тату, Хаджі-Мухаммед такий самий купець, як і ми з вами. Чом же я не повинен говорити з ним? — з якоюсь упертістю в голосі запитав Марко.
— А другий?
— Це Хасан-бек. Я його вчора вперше побачив.
— Його звати Хасан-бек? — мовив Ніколо Поло. — З'являється серед ночі чужинець, а мій син одразу ж сідає біля водограю і веде з ним розмову.
Марко зблід. Він ледь стримався, щоб не відповісти батькові різким словом. Останнім часом відносини між Ніколо й сином зіпсувались, і Марко не міг збагнути чому. Батько став скупий на слова і відповідав на запитання сина невлад.
— Значить, мені дозволяється говорити тільки з вами, дядьком і капітаном Матео?
Ніколо Поло поглянув на двері:
— Ти не хочеш мене зрозуміти!
— Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. — Марко говорив майже благально. — Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…
— Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?
— Не обмовився жодним словом.
— Нікому не говори про це! — з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: — В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена. Вони засилають в караван своїх шпигунів. Ось чому не можна говорити біля водограю з чужинцями.
Ніколо Поло встав.
— Коли ми подорожували вдвох, — мовив він, — Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….
— Тату, про мене ви не турбуйтесь, — вигукнув Марко. — Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?
— Безперечно, ти можеш постояти за себе, — посміхнувся Ніколо. — Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми — купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми — купці.
Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні — з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.
Караван супроводили п'ятнадцять джигітів, які мали охороняти купців від нападів. Східні володарі надавали великої ваги торгівлі з країнами Заходу. Тому вони посилали з караванами дужих, надійних людей. Платили їм залежно від відстані.
Поміж слугами й коноводами, переважно людьми худими й невисокими, Матео здавався велетнем з персидського епосу. Він був одягнений у шкіряне вбрання і від цього його широкі жести і пружна хода ще більше впадали у вічі. Хоч він знав лише кілька персидських слів, однак умів чудово порозумітися з усіма, бо кожен намагався второпати, що мали означати оті його жести, оте підморгування, ота міміка. Доки Матео був на суші, він і не бажав собі іншого життя.