Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 182

Манюєль досить добре знав комісара, щоб зрозуміти, що той навпомацки шукає істину, яка поки що вислизає від нього. Він, як мисливський пес, нюшив на всі боки, метався, біг то ліворуч, то праворуч… Раптом він простяг Алін фотографію Ніколь Прієр.

— Ви ніколи не бачили її на вулиці Фонтен?

— Це та панночка, про яку ви розповідали учора?

Він ствердно кивнув.

— На вулиці Фонтен — ні… Але я бачила її на нашій вулиці.

— Вона йшла до лікаря?

— Саме так. Однак не в прийомні години…

— Пізно увечері?

— Не дуже пізно… О дев'ятій, пів на десяту…

— Кабінет був освітлений?

— В ті дні, здається, ні…

— Ви хочете сказати, що в інші вечори там світилося?

— Певна річ, і досить часто…

— Увечері крізь тюль ви могли все бачити…

— Так, але вони зачиняли віконниці… Я помічала світло лише крізь шпарки.

— Якщо я вас добре зрозумів, Ніколь Прієр ходить до лікаря не як пацієнтка… — Це він знав ще з минулого вечора. — А що, лікар приймає пацієнтів і в неприйомні години? Кого саме? Чоловіків чи жінок?

Алін витріщила очі.

— Стривайте, я про це якось не думала… Звичайно, до нього ходять і чоловіки, і жінки… Щоправда, жінок більше…

— Молодих?

— Є й молоді, і не зовсім молоді… Я не консьєржка і не стежу за всіма, хто входить і виходить… Просто я часто стою біля вікна і бачу, що робиться на вулиці…

— Я можу це підтвердити, — похмуро обізвався Манюєль. — Інколи мені здається, що вона завела собі бахура і потай переморгується з ним… Певно, їй нудно зі мною…

— Тю, дурню, перехрестись…

— Дурень я чи не дурень, але я знаю свій вік, та й через цю кляту ногу стрибати вже розучився…

— Але ж ти сам завжди кажеш, що старий віл борозни не зіпсує… А втім, до вола тобі ще далеко!

Натяк був дуже прозорий, і Манюєль відповів їй вдоволеною усмішкою, в якій світилася гордість. Здається, вони справді кохали одне одного.

— А ввечері чоловіки теж приходять?

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого певного. Я просто намагаюся намацати правду…

— Мені здається, що ви мацаєте не там, де треба…

— Тобто як?

— Ну, взяти хоча б жінок, що приходять увечері… Ви не подумали, що їхні зуби тут можуть бути ні дз чого? А що він приймає їх у своєму кабінеті, то на шури-мури це також не схоже… В будинку для цього знайшлися б затишніші закутки… До того ж лікареві не треба ховатися від жінки, бо її в нього немає… А коли вія приймає у своєму кабінеті, то, певно, не для того, щоб заглядати в рот…

— Ви вже були вагітні?

Вона глянула на Манюєля. Той мовчки стенув плечима.

— Як і всі жінки, хай чому чорт!

— Але у вас немає дітей?

— Краще не нагадуйте мені про це… Світ кепсько влаштований. Коли не хочеш дитини, можеш завагітніти від одного погляду… А от зараз, коли хотілося б мати в хаті малюка… Правда, татку?.. Та ба! І нічого не вдієш…

— Ви теж колись зверталися до лікаря?

— Де б я тоді взяла стільки грошей?.. Лікарі, які це роблять, не хочуть даремно ризикувати і правлять як за рідного батька… Тому мені довелося довіритися мадам Піпі…

— Доглядачці туалетів?

— Не кажіть мені, що ви її не знаєте… На Монмартрі принаймні десять таких, як вона… Завжди готових допомогти дівчиську, що потрапило в халепу…