Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 181

Мегре, який майже не слухав його, відповів невиразним жестом.

— Скільки разів, розмовляючи з вами, я стояв перед цим вікном? — запитав він.

Манюєль знизав плечима. Запитання здалося йому ідіотським.

— Я не підраховував… Можу лише сказати, що сиділи ви мало…

І на роботі в своєму кабінеті, і вдома, на бульварі Рішар-Ленуар, Мегре любив подовгу стояти перед вікном і дивитися на вулицю, незалежно від того, що було перед ним — вікна сусіднього будинку, крони дерев, Сена чи перехожі. Можливо, це було ознакою клаустрофобії? Усюди він інстинктивно шукав контакту із зовнішнім світом.

До кімнати зайшла Алін у жовтому купальному халаті. В скуйовдженому волоссі блищали крапельки води.

— Ну, що я тобі казала? Він уже приніс піжаму.

Але, зустрівшись поглядом з Мегре, вона зрозуміла, що жарти зараз були недоречні.

— Послухайте, Алін… Я прийшов сюди не для того щоб вам набридати. Даю вам слово честі, що розслідування, яким я зараз займаюсь, не стосується ні вас, ні Манюєля… Принаймні, на даному етапі…

Вона скоса зиркнула на нього, не дуже ймучи віри.

— Тільки прошу відповідати щиро. Повірте, так буде краще для всіх нас. Чи справді ви лише вперше зайшли вчора до того будинку?

— Ну звичайно… Раніше в мене ніколи не боліли зуби.

— Щойно я вас бачив… Ви сиділи на лутці і палили сигарету…

— Ви були там?

Вона показала на вікно, завішене тюлем.

— Еге ж… У тому самому кріслі, де вчора сиділи ви. Як часто ви сидите біля вікна?

— Як і всі… Я люблю подихати свіжим повітрям.

— А ви не знайомі з мешканцями особняка?

— Хіба їх так багато?.. Я гадала…

— Що ви гадали?

— Що там живуть лише лікар, Карола та секретарка…

— Карола — це прислужниця?

— Прислужниця, кухарка, покоївка, консьєржка — все що хочете… Весь будинок тримається на ній… Я інколи зустрічаюся з нею у сусідніх крамницях… Мене дуже здивувала її вимова, і я якось запитала, звідки вона приїхала… Виявляється, вона іспанка. Вона не дуже балакуча, але все-таки ми вітаємося на вулиці…

— А секретарка:

— Мадемуазель Мотт?

— Карола сказала вам, як її звати?

— Авжеж. Взагалі, вона тут не живе. Вона приходить вранці, ополудні обідає в ресторанчику в кінці вулиці, а о другій знову береться до роботи. Увечері буває по-різному… Іноді вона затримується до сьомої, а то й до восьмої години…

— Ви не знаєте, де вона живе?

— Я ніколи цим не цікавилася. Зблизька вона ще страшніша, ніж на відстані.

— Вона заповнювала на вас картку?

— Немов на закордонний паспорт.

— Вона ставила вам нескромні запитання?

— Вона запитала, хто мені дав адресу лікаря. Я відповіла, що живу навпроти… А взагалі, так, вона поставила мені дуже дивне запитання: «На якому поверсі?»

— І все?

Алін замислилась.

— Здається, все. Більш я нічого такого не пригадую… Хоча… Коли я стояла перед нею, вона раптом дуже пильно оглянула мене своїми гострими очицями і каже:

«Ви більш ні на що не скаржитесь?»

Я відповіла, що ні, і вона не наполягала. Адже кола йдеш до зубного лікаря, то зовсім не обов'язково брати з собою довідку про прищеплення віспи.