Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 170
Фенімор Купер
Сміливці вже видобулись із селища й хутко зближалися до узлісся, коли голосний і протяглий крик розлігся з хатини, де було ув'язнено Анкеса. Могіканин випростався й затрусив своїм волохатим покривом, так наче ведмідь, що його він удавав, готувався до якогось розпачливого зусилля.
— Стривай! — постримав розвідник Анкеса за плече. — Хай ще раз. Це крикнули з подиву.
Недовго вони й чекали, бо зараз же шалені крики струсонули повітря й прокотились через усе селище. Анкес скинув ведмежу шкуру й далі вже йшов сам собою, стрункий і зграбний. Соколине Око злегка його ляснув по плечі й вихопився наперед.
— Тепер хай ці чорти шукають нашого сліду! — мовив він, дістаючи з-під куща дві рушниці з усім належним припасом. Передавши Анкесові його зброю, розвідник помахнув своїм «оленебоєм». — Принаймні двоє з них знайдуть на ньому смерть.
Тоді, опустивши рушниці, як то роблять мисливці, переслідуючи дичину, вони кинулись уперед і незабаром зникли в лісовому мороці.
РОЗДІЛ XXVII
Бо слово Цезаря — закон для всіх.
В. Шекспір, «Юлій Цезар»
Як бачили ми, цікавість індіян, що сторожили в'язницю Анкесову, виявилась дужчою за страх перед подихом чаклуна. Серця їм аж колотились, коли вони обережно підступили до шпарини, через яку цідився слабкий відблиск вогню. Кілька хвилин постать Девіда вони приймали за бранцеву, а потім таки справдилось розвідникове побоювання. Втомившись сидіти скоцюрбленим, псалміст поволі випростав свої довгі ноги, аж поки одною з них порушив убік недогорілу головешку. Спершу гурони подумали, що це делавара так спотворило чаклунство. Але коли Девід, несвідомий, що за ним спостерігають, повернув голову і виставив на світло своє простацьке й лагідне обличчя натомість гордовитих рис Анкеса — жодних сумнівів не лишилось навіть і в темних індіян. Вони гуртом порвались у хатину і, брутально схопивши в'язня, одразу викрили ошуканство. Тоді ото й зчинився перший крик, що почули втікачі. За ним розляглися дикі й шалені вигуки помсти. Девід, твердо поклавши прикрити втечу друзів, вирішив, що прийшла його смертна година. Позбавлений своєї книжки й сопілки, мусив він покладатись на власну пам'ять, що рідко його заводила в таких випадках. Отож він на повен голос затягнув першого вірша жалобного співу, котрий мав би полегшити йому перехід до іншого світу. Це вчасно нагадало індіянам про його причинність, і, вибігши надвір, вони голосним криком зняли сполох на ціле селище.
Індіянський вояк звичайно спить у повній бойовій готовності. Тим-то вже перші звуки тривоги підняли на ноги зо двісті чоловіків, готових чи до бою, чи й до погоні. Незабаром усі довідалися про втечу, й плем'я зібралося біля радної хатини, нетерпляче дожидаючи, що накажуть ватаги. При такій наглій потребі на мудру думку важко було обійтись без хитрого Магуа. Згадали його ім'я, і кожне розглядалося навкруг, дивуючись, чому він не прийшов. Послано гінців до його хатини.
