Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 168

Молодий могіканин нічого не відповів, тільки спокійно схрестив руки на грудях 1 прихилився до стовпа, що підтримував стіну хатини.

— Ну? Чом ти баришся? — запитав розвідник, глянувши на юнака. — Я матиму часу досить, бо ці негідники перше за тобою поженуться.

— Анкес лишиться, — була спокійна відповідь.

— Навіщо?

— Щоб битись разом з братом свого батька й умерти разом з другом делаварів.

— Оце так, парубче, — мовив Соколине Око, стискаючи Анкесові долоню своїми залізними руками. — Якби ти покинув мене, то повівся б як мінг, а не як могіканин. Але я вважав, що мушу тобі це запропонувати, знаючи, як молодість любить життя. Що ж, коли На війні не ведеться з відвагою, вдамося до хитрощів. Вбирай-но цю шкуру. Я певен, що ведмедя ти вдаси не вельми гірше за мене.

Хоч Анкес, може, трохи іншої був думки про свій хист до наслідування, його поважна постава, однак, анічим цього не виказала. Він мовчки й хутко перебрався у ведмежу шкуру і чекав, що далі вирішить його досвідчений товариш.

— А ти, приятелю, — звернувся Соколине Око до Девіда, — навіть виграєш, помінявшись одежею зі мною, бо твоє вбрання не дуже пристосоване до життя в глушині. Ось візьми мою мисливську куртку й шапку, а мені дай своє укривало та капелюха. Мусиш довірити мені також книжку й окуляри і, звісно, свого свищика. Якщо спіткаємось ми за кращого часу, все це ти одержиш назад, ще й з доброю подякою.

З пойменованим добром своїм Девід розлучився так охоче, що це могло б зробити честь його щиросердю, якби ця заміна не була й справді під багатьма оглядами йому вигідна. Соколине Око, не барячись, перевдягся, і, коли його жваві очі сховалися за скельцями окулярів, а голову йому оздобив трикутний капелюх, при зоряному світлі він таки легко міг пройти за псалміста, тим більше, що й зростом вони обоє були майже однакові. Тільки-но з переодяганням скінчилося, розвідник обернувся до Девіда.

— Ти дуже полохливий? — запитав він, аби краще зорієнтуватись, які саме вказівки дати псалмістові.

— Помисли мої мирні, а вдачею я, смію гадати, схильний до милосердя та любові, — відказав Девід, трохи діткнутий цим одвертим сумнівом у його мужності. — Але ніхто не може сказати, щоб я коли-небудь, хоч і в найгострішій скруті, втратив віру в бога.

— Найбільша буде тобі небезпека в першу хвилину, коли дикуни виявлять, що їх ошукали. Якщо тебе не порішать одразу, твоя причинність стане тобі в обороні, й ти можеш мати певну надію, що помреш у своєму ліжку. Якщо лишаєшся, ти повинен сісти отут у тіні й удавати з себе Анкеса — допоки хитрі індіяни не викриють обману. Тоді, кажу, прийде хвилина твоєї випроби. Отож вибирай — втікати чи тут зостатись.

— Еге ж, — твердо відказав Девід. — Я лишаюсь замість делавара. Він мужньо й великодушно захистив мені життя, а тепер я можу відплатити йому тим самим.

— Це слова справжнього мужа, людини, що за кращого виховання на щось путніше здалася б. Схили-но голову й підібгай ноги, бо вони такі довгі, що одразу тебе викажуть. Мовчи, скільки мога буде, а коли вже доведеться говорити, вибурхни своїм співом. Індіянам це нагадає, що в тебе не всі вдома. Коли ж, однак, дійде до того, що вони знімуть з тебе скальпа, хоч я в це не вірю, можеш бути певен, що ми з Анкесом не забудемо твого вчинку, а відомстимо за тебе, як і личить справжнім воякам та щирим друзям.