Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 155

Докуривши люльку, ватаг, що просив Данкенової допомоги, нарешті, зібрався рушати й скинув пальцем удаваному лікареві йти за собою. Продираючись крізь пасма диму, Данкен дуже був радий хоч аж тепер передихнути чистим і прохолодним повітрям літнього вечора.

Індіянин не пішов до осель, де марно шукав бранки Гейворд, а повернув убік, просто до підніжжя гори, що нависла над гуронським селищем. Вузька й колінкувата стежка поросла густим чагарником. Хлопчаки знов гуляли на галявині — наслідуючи недавню дійсність, вони гралися в утечу до стовпа. Аби гру цю зробити чимправдивішою, якийсь зух підклав огонь у вцілілі ще купи сушні. Полум'я одного з таких вогнищ освітлювало дорогу ватагові й Данкену і робило довколишній суворий краєвид ще більш диким. Бувши недалеко від голої скелі, вони вийшли на трав'яний острівець між кущів і мали вже його перетяти, коли це хтось підкинув ще хмизу до багаття. Вогонь бухнув угору й вихопив на світло навіть найдальші закутини, а на тлі білої скелі враз постала якась темна й таємнича постать, що перегородила їм дорогу. Індіянин, завагавшись, пристанув і почекав на Данкена. Велика чорна брила, що спершу видалась завмерлою, якось дивно порушилася з місця. Ізнов полум'я пояскравішало, і невідома об'ява чіткіше проступила: верхня частина її безнастанно колихалася, хоч ціла та істота нібито сиділа на землі. Тепер навіть Данкен упізнав, що то ведмідь. Гарчав він голосно й сердито, подеколи зблискували непевно його очі, але поза тим ніяких лихих намірів звір не виявляв. Гуронові принаймні ведмідь видався миролюбним, бо, пильно приглянувшись йому, ватаг спокійно рушив далі.

Данкен, знаючи, що в індіян часто ведмеді бувають за свійських, подумав, що це якийсь улюбленець племені вибрався підживитись. ()тож він трохи заспокоївся й поспішив за індіянином, а ведмідь дав їм вільно пройти. Гурон уже не придивлявся до цього несподіваного гостя, тоді як Гейворд мимохіть таки озирався назад, побоюючись нападу з-за спини. Хвилювання його знов ожило, коли він спостеріг, що звір невідступно точиться за ними стежкою. Данкен хотів уже про це зняти мову, але тут, власне, індіянин відхилив двері з кори й увійшов до печери в глибині скелі.

Скориставшись цією нагодою втекти, Данкен радий був навіть і такому благому захисткові перед звіром. Ввійшовши, однак, він зараз же відчув, що пелехань і собі шарпає двері, а оце вже й заступив своїм тілищем увесь прохід. Вони опинились тепер у вузькій і довгій розколині, звідки неможливо було відступити, не спіткавшися з ведмедем. Юнакові залишалось тільки йти далі за провідником-індіянином, ступаючи якомога до нього ближче. Він чув, як ведмідь часто гарчав йому за спиною, а раз-другий то й пробував покласти лаписько на плече, наче хотів зупинити Данкена.

Хтозна, як довго здолав би Гейворд витримувати таке напруження, але, на щастя, скоро дійшло до полегкості. Перед ними весь час мерехтіло слабке світло, і ось тепер вони опинились біля його джерела.