Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 152

Індіяни, що вірять у спадковість і добрих, i злих рис характеру, мовчки дали йому вийти. Потім один ватаг — з тактом, якого й у цивілізованішому суспільстві часом бракує, — одвернув увагу присутніх від прояву слабкості, що її свідками вони тільки-но були, задля чемності звертаючись до Магуа, як новоприбульця:

— Делавари никали круг мого селища, наче ведмеді коло вуликів. Але хто коли бачив, щоб гурон приспав свою пильність?

Небо не так темніє перед бурею, як спохмурнів Магуа, почувши ці слова.

— Делавари з-над озер? — вигукнув він. — Та ні. Ті, що побабіли, живучи на своїй річці. Один із них вибився аж сюди.

— А мої хлопці зняли з нього скальпа?

— Ноги в нього бистрі, хоч руки більше надаються до заступа, аніж до томагавка, — відказав гурон, показуючи на непорушну Анкесову постать.

Не виявляючи жіночої цікавості, без ніякої уваги до бранця з того ненависного йому народу, Магуа й далі попахкував люлькою, поринувши, мовляв, у задуму, як звичайно, коли не було наглої потреби на його хитрість чи красномовство. Потай душі здивований уже й тією новиною, що почув з уст бідолашного батька, він, однак, усякі розпитування відклав до слушнішої нагоди. Аж по довгім часі струсив він попіл з люльки, застромив томагавка на своє місце, підтягнув пояса й підвівся, лишень тепер глянувши в бік полоненця, що стояв трохи позад нього. Чуйний, хоч видимо й захоплений своїми думами, Анкес завважив цей рух і раптом обернувся до світла. Погляди їхні зіткнулися. Майже хвилину ці завзяті сміливці невідривно дивились лице в лице, і ані в жодного запеклий погляд не змигнувся. Анкес випростався, і ніздрі його затремтіли, як у тигра перед стрибком. Але вся його постава таку твердість і незламність виявляла, що він здавався живим втіленням бойового божества свого племені. Натомість обличчя Магуа показалося рухливішим, і поволі зухвальний вираз на ньому заступила хижа радість. Із самої глибини грудей вирвався голос його; коли він викрикнув грізне ім'я:

— Стрибкий Олень!

Почувши це кожному відоме наймення, геть усі посхоплювалися на ноги, і на якусь часину стоїчну стриманість тубільців цілковито зборов подив. Усі в один голос повторювали це ненавидне, а водночас і поважане ім'я, аж почули його й надворі. Луною підхопили його жінки та діти, що товклися побіля хатини, і слідом за цим розляглося жалібне й пронизливе їхнє виття. А між вояків збудження тим часом уже ущухло. Всі посідали на свої місця, наче присоромлені власною нестриманістю, і тільки виразисті погляди ще довго раз у раз оберталися в бік цього бранця, що так часто доводив свою мужність у боротьбі з найславнішими гуронськими войовннками.

Анкеса втішила ця перемога, але радість свою він виявляв лише спокійною осмішкою — ознакою зневаги, спільною для всіх часів і народів. Магуа спостеріг цей вираз і, піднісши руку, погрозився нею бранцеві. Легкі срібні оздоби в нього на руці задзеленькотіли, коли він мстиво вигукнув по-англійському:

— Ти помреш, могіканине!

— Цілющі води ніколи не повернуть до життя мертвих гуронів, — відповів на це Анкес мелодійною мовою делаварів. — Бурхлива річка обмиває їм кістки. Гуронські чоловіки — баби, а жінки їхні — сови. Іди склич усіх собак гуронських, хай побачать вояка. Мене нудить від смороду полохливої крові.