Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 151

Несподіване повернення цього хитрого й страшного ватага затримало гурона, що був уже зібрався виходити. Кілька погаслих люльок запалено знову, а новоприбулець, діставши з-за пояса томагавка, натоптав тютюном ямку в його обусі й почав утягувати дим через порожнину в топорищі, і то так байдужно, наче це не він провів два втомних дні у ловах. Хвилин десять минуло — Данкенові вони вічністю видалися, — поки вояки отак сиділи, повиті білим димом, і ніхто не озивався.

— Вітаємо! — нарешті промовив один із них. — Чи знайшов мій брат лося?

— Молоді вояки вгинаються під його тягарем, — відказав Магуа. — Хай Хитка Тростина піде на стежку ловецьку й перестріне їх.

Глибока й страшна мовчанка запала, коли було згадано це заказане ім'я. Гурони водносталь поопускали люльки, наче всі в цю мить вдихнули щось нечисте. Дим звивався над ними в кільця і підіймався вгору, де виходив крізь отвір у даху, а повітря всередині почистішало й стало видно кожне темне обличчя. Більшість вояків утупилося долі, і лише кілька молодших та незначніших дико скосило очі в бік сивого індіянина, що сидів між двома найповажнішими ватагами племені. Ані виглядом, ані вбранням він не виправдував такої особливої до себе цікавості, — хіба, може, тим, що був незвично пригнічений, бо одіж мав таку, як повсякдень тубільці носять. Як і в інших довкола, погляд у нього був прикутий до землі. Добра хвилина збігла, аж поки він зважився підвести очі; помітивши, мін на нього звернено загальну увагу, він підвівся на рівні ноги й промовив серед мертвої тиші:

— Це брехня. В мене не було сина. Той, хто мав це ім'я, вже забутий. Кров його була и бліда, чужа гуронським жилам. Лихий чіпевей спокусив мою жінку. Великий Дух сказав, що рід Віс-ен-таша мусить урватись. Щасливий, хто знає, що недоля його роду помре разом:і ним. Я скінчив.

Промовець, батько того юнака-легкодуха, озирнувся, мовби шукаючи у слухачів схвалення своєї твердості. Але суворі звичаї його народу над силу були цій старій немічній людині. Вираз його очей суперечив барвистій і хвалькуватій мові, і кожен м'яз на обличчі здригався від муки. Цілу хвилину він так стояв, розкошуючи гірким своїм тріумфом, а тоді повернувся, немов чужі погляди завдали йому болю, закрив лице плащем і вийшов безшелесною індіанською ходою, аби в тиші власної хатини шукати співчуття у тієї, що, як і він, була стара, самотня й осиротіла.