Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 137

Гейворд, однак, поспішився урвати його побожне готування, розпитуючи далі про умови, в яких перебувають бранки, і робив це тепер детальніше, аніж спочатку, коли був занадто схвильований. Девід, хоч і поглядав тужливо на свій скарб, мусив, проте, відповідати, а надто ще коли до розмови пристав і батько дівчат. Час від часу принагідне запитання вставляв і розвідник. Таким оце чином, незважаючи на часті перерви, коли до голосу погрозливо пробивався віднайдений інструмент, переслідувачі роздобулися на чимало важливих даних, що могли стати їм у пригоді при визволенні сестер, — справді неабияк важкій.

Розповідь Девідова була проста й не багата на факти.

Магуа перечекав на горі до слушної години на відступ, а тоді зійшов у діл і рушив уздовж західного берега Горікену, прямуючи на Канаду. Хитрий гурон, добре обізнаний на стежках, знав і те, що близька погоня їм не загрожує, отож просувалися вони поволі й не дуже втомлюючись. Із щирої мови Девіда виявилося, що його самого радше просто терпіли, ніж потребували, бо навіть Магуа і той не був цілком вільний від звичної в тубільців пошани до людей, пойнятих Великим Духом. Вночі вони особливо гляділи бранок — і щоб уберегти їх від вогкості, і щоб унеможливити їм втечу. Біля струмка коні пустили самопасом і, дарма що позаду була далека дорога, спробували затерти за собою всі можливі сліди, як то ми вже знаємо.

Прибувши до табору, Магуа, згідно з тубільною традицією, роз'єднав полонянок. Кору він відіслав до племені, яке тим часом оселилося в сусідній долині. Що це було за плем'я і як звалося, Девід, занадто мало обізнаний з історією та звичаями індіян, не міг сказати. Він тільки знав, що це плем'я не брало участі в останньому поході на форт Вільям-Генрі, що воно належало до союзників Монкалма, як і гурони, та підтримувало дружні, хоч і дещо обережні стосунки з цим войовничим і диким плем'ям.

Могікани й Соколине Око слухали цю уривчасту й трохи безладну розповідь, дедалі більше зацікавлюючись. Коли Девід саме намагався змалювати побут того плем'я, де перебувала Кора, розвідник його урвав:

— Ти бачив у них ножі? Якого вони виробу, англійського чи французького?

— Думки мої не сходили до такої марноти, а більше спрямовані були на те, щоб утішити бранок.

— Може, настане час, коли ніж дикунів не здаватиметься тобі марнотою, не вартою уваги, — відказав розвідник, не криючи зневаги до тупості співака. — А чи було вже в них свято врожаю? Або які тотеми в цього плем'я?

— Врожай вони святкували не раз, бо хлібного зерна в них подостатком, а зварене і молоком, воно приємне на смак і потравне для шлунка. Щодо тотема, то я не знаю, що це таке. Але коли це причетне до індіянської музики, то шкода й мови. Вони ніколи не співають гуртом молитов і належать до найтемніших ідолопоклонців.

— Це вже неправда. Навіть мінги і ті славлять великого бога. Нікчемна це вигадка білих, — на сором наш, я мушу визнати, — ніби індіянський вояк поклоняється рукотворним божкам. Щоправда, вони намагаються замирити злого духа, але хто ж би так не чинив, маючи нездоланного ворога? Зате ласки й допомоги вони просять тільки у Великою й Доброго Духа.