Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 136

— Хай бог тебе благословить за ці слова! — вигукнув, увесь тремтячи, Манро. — То мої дитятка повернуться до мене такі ж чисті й невинні, як і пішли!

— Хтозна, чи їх визволення близьке, — непевно відказав Девід. — Старшого цих дикунів немов злий дух посів, і тільки Всевишній може його збороти. Я пробував на нього впливати й удень і вночі, але ні спів, ні голос не порушують йому душу.

— А де той негідник? — гостро перебив його розвідник.

— Сьогодні він полює на лосів з молодими вояками, а завтра, я чув, вони заглибляться далі в ліси, ближче до кордону Канади. Старшу дівчину відправлено до сусіднього племені, он поза тою шпичастою скелею, а молодша під опікою гуронських жінок. Оселі їхні несповна дві милі звідси, на рівнині, де вогонь працював за сокиру, готуючи для них місце.

— Еліс, моя мила Еліс, — пробурмотів Гейворд. — Навіть сестри, останньої своєї підтримки, вона вже не має.

— Еге ж. Але оскільки молитва й вдячний спів можуть утішити засмучену душу, вона не страждає.

— То вона ще тішиться музикою?

— Тільки поважною та врочистою. Хоч мушу визнати, що, попри всі мої зусилля, дівчина більше плаче, ніж сміється. В такі моменти я не набиваюсь із священним співом. Але часто бувають у нас хвилини душевного заспокоєння, і наші голоси згідно підносяться в солодкому співі, вражаючи слух дикунам.

— А чом тобі дозволяють так вільно розгулювати?

Девід набрав вигляду смиренної покори і скромно відповів:

— Такому вбогому хробакові, як я, нічим похвалитись. Духовні співи втратили були силу в тому кривавому бойовиську, через яке ми перейшли. Але тепер вони її відновили, і то навіть над душами погані. Оце тим-то я й можу ходити собі, де хочу.

Соколине Око засміявся і значливо постукав себе по чолу, в такий спосіб задовільніше пояснивши цю незвичну поблажливість тубільців.

— Індіяни ніколи не кривдять причинних, — сказав він. — Та чому ж тоді, маючи перед собою відкриту дорогу, не пішов ти назад своїм слідом, либонь що виднішим за білчин слід, аби принести звістку до Едварда?

Розвідник, виходячи зі своєї несхильної вдачі, вимагав від Девіда просто неможливого вчинку. Одначе псалміст, анітрохи не втративши лагідності, відказав покірно:

— Повернутись до християнського світу — це була б радість для моєї душі. Але що ці слабкі істоти віддано мені під опіку, то я радше пішов би за ними хоч і до єзуїтських ідолопоклонців, аніж би покинув їх у полоні й журбі.

Не вельми врозумлива була кучерявиста мова Девіда, зате щирий і певний погляд його та гаряча барва на обличчі не полишали місця сумнівам. Анкес підступив ближче й зичливо глянув на нього, а його батько висловив своє схвалення звичним коротким вигуком. Розвідник же промовив, простягуючи псалмістові його сопілку:

— На, приятелю. Думав я розпалити вогонь твоєю пищавкою, але коли вже ти її так цінуєш, візьми собі й дудни, скільки влізе.

Гемет схопив сопілку з такою радістю, на яку тільки міг спромогтися, не порушивши поважності, відповідної до свого покликання. Перевіривши кілька разів на свій голос чинність інструмента й упевнившись, що нічого з ним не сталося, він цілком виразно налагодився виконати кілька строф з відомої вже нам книжечки.