Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 135
Фенімор Купер
— Що це, приятелю? Збираєшся бобрів псалмам учити?
— Еге ж, — була готова відповідь. — Творець, що так щедро вділив їм талантів, либонь, не пошкодував для них і голосу, щоб могли вони піднести йому хвалу.
РОЗДІЛ XXII
На нашу пробу.
В. Шекспір, «Сон літньої ночі»
Читачеві легше собі уявити, аніж нам змалювати, подив Гейвордів. Причаєні індіяни раптом перекинулись на чотириногих звірят, озеро — на бобриний став, водоспад — на греблю, споруджену цими працьовитими й кмітливими істотами, а гаданий ворог — на випробуваного друга, Девіда Гемета, псалміста. Присутність останнього розбурхала стільки несподіваних надій стосовно долі обох сестер, що юнак, не задумуючись, вихопився із засідки й хутко приєднався до двох головних учасників цієї сцени.
Розвідник не зразу вгамував свої веселощі.
Без ніякої ґречності він твердою рукою крутонув сухорлявого Гемета в один бік і в другий, кілька разів при тім зазначивши, що вбрання псалмістове робить честь гуронам. По цьому він так міцно стис руку Девідові, аж у того сльози виступили, і побажав йому успіху в новій ролі.
— Це ж ти лагодився до співу перед бобрами, авжеж? — мовив він. — А що, ці гемонята вже трохи розуміються на співочому реместві, бо такт хвостами не зле вибивають, як ти тільки-но чув. І вчасно це вони вчинили, а то б мій «оленебій» завдав би їм першої ноти. Знав я людей, що хоч уміли читати й писати, дурніші були за старого досвідченого бобра. Ллє щодо репету, то ці звірята зроду німі. А як тобі подобається отака пісенька?
Почувши проразливий каркіт, Девід аж затулив свої чутливі вуха, а Гейворд, дарма що знав про умовлене гасло, мимоволі зиркнув угору, шукаючи очима птаха.
— Бачиш? — провадив, сміючись, розвідник, показавши на решту товариства, що поспішалися на поклик. — Оця музика чогось варта — вона дає мені до помочі дві добрі рушниці, вже не кажучи про ножі й томагавки. Але, бачиться, ти цілий і здоровий. Тож розкажи нам, що сталося з панночками.
— Вони в полоні у поганина, — відповів Девід. — І хоч душею вони змучені, тіло їхнє в безпеці.
— Обидві? — ледве спромігся на слово Гейворд.
— Еге ж. Правда, дорога наша була тяжка і харч убогий, але нарікати можемо лиш на те, що насилувано нам почуття, проти волі завівши нас у чужу землю.