Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 127

Тим часом Данкен, одначе, не так певно почувався щодо цих вимірів, отож був дуже радий, коли побачив, що завдяки спритності могікан та розвідника їхній човен таки і правді помітно вирвався наперед. Гурони знову вистрілили, і одна куля вдарила в лопать весла Соколиного Ока — тільки того й шкоди.

— Добре, — озвався розвідник, пильно оглядаючи щербину на веслі. — Вона не пробила б шкіри навіть дитині, а не те що нам, обметаним бувальцям. Ану-но, майоре, поорудуйте цією плескуватою деревинкою, щоб я дав слово «оленебоєві».

Гейворд ухопився за весло й почав гребні, з більшим, однак, запалом, аніж умінням, І Соколине Око налаштував рушницю, хутко прицілився й вистрілив. Гурон на носі переднього човна, що, власне, підвівся й собі стрілити, раптом упав навзнак, а рушниця шубовснула йому з рук у воду. Проте зараз же він шов схопивсь на ноги й безтямно замахав руками. Його товариші на хвильку перестали веслувати, човни їхні зіткнулися й стали на місці. Чингачгук і Анкес скористалися з цієї перерви, щоб віддихнути, а Данкен уперто гріб далі.

Тільки тепер батько й син мовчки, але допитливо оглянули один одного — чи котрий не поранений, бо обоє добре знали, що в такій скруті вони ані криком, ані словом не викажуть свого поранення. Погляд Анкесів затримався на батьковім плечі, по якому збігали краплини крові. Помітивши цей погляд, сагамор зачерпнув у жменю води й змив нею кров, у такий простий спосіб даючи знати, що рана дрібничкова.

— Тихше, тихше, майоре, — сказав розвідник, встигши ще раз набити рушницю. — Мий так уже трохи задалеко, щоб «оленебій» міг уповні своєю красою блиснути, та й ви ж бачите, оті гемони раду радять. Хай вони підійдуть на відстань пострілу — на моє око в цьому запевно можна покластись — і я манитиму шельмаків за собою впродовж усього Горікену. Ручуся, що їхні кулі найбільше хіба дряпонуть кого, тоді як «оленебій» з трьох пострілів забере два життя.

— Ми забуваємо про свою мету, — зауважив, веслуючи, Данкен. — На бога, скористаймося цією перевагою і втікаймо!

— Віддайте мені моїх дітей, — хрипко промовив Манро. — Не грайтеся вже батьковим болем, поверніть мені діток.

Від довгих літ навчений шанувати накази старших, розвідник звик до слухняності. Отож, кинувши останній тужливий погляд на ворожі човни, він доклав рушницю, змінив знесиленого Данкена і заходився веслувати з цілої сили своїх непідвладних утомі м'язів, Могікани й собі налягли на весла, І за кілька хвилин між утікачами та переслідниками пролягла така велика просторінь води, що Гейворд знов полегшено перевів подих.

Озеро тепер ширшало, шлях їхній стелився поміж високими зубчастими горами. Острівців траплялося вже менше, і їх легко було обминати. Удари весел стали більш розмірені й ритмічні, і гребці, ледь відірвавшися від небезпечних переслідувачів, веслували так спокійно, наче це були звичайні собі гони, а не втеча, можна сказати, від самої смерті.