Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 56

— Ні, Діку, ти, мабуть, несправедливий до хлопця, — мовив суддя. — В скрутні хвилини він дуже винахідливий. Хіба не так, Бесс?

У тому запитанні не було нічого такого, що б могло викликати рум'янці на щоках молодої дівчини, проте Елізабет зашарілася.

— Як на мене, любий тату, цей юнак дуже промітний, моторний і хоробрий. Але кузен Річард може сказати, що я така ж нетямуща, як і той джентльмен.

— Джентльмен! — підхопив Річард. — Невже ви у своїй школі називали отаких-от простаків джентльменами, Бесс?

— Будь-який чоловік — джентльмен, коли він ставиться до жінок з увагою і шанобливістю, — швидко й трохи глузливо відповіла дівчина.

— От йому й винагорода за те, що посоромився скинути сорочку перед господинею дому! — вигукнув Річард, підморгуючи мосьє Лекуа, який на відповідь моргнув йому одним оком, а другим з виразом чемного співчуття поглянув на Елізабет. — А ось у мене таке враження, що він може бути ким завгодно, тільки не джентльменом. Хоча, справедливості ради, мушу визнати, що він добре володіє рушницею. На оленя він непогано полює, га, Мармедюку?

— Ріхарте, — сказав майор Гартман, повертаючи до Джонса серйозне обличчя, — це топрий хльоптшик. Він врятував твоє шиття, моє шиття й шиття превелепного містера Гранта, і шиття француза теш. І поки старий Фріц має притулок, хльоптшик моше розраховувать на його гостинність.

— Гаразд, гаразд, як тобі завгодно, старий, — удавано байдуже кинув Джонс. — Можеш і поселити його в своїй кам'яниці, майоре. Гадаю, хлопчина не бачив у житті нічого кращого за халупу Шкіряної Панчохи. Згадаєте мої слова — ви зовсім зіпсуєте хлопця: він і тепер уже не знати як пишається тим, що схопив моїх коней за вудила саме тоді, коли я їх уже майже повернув на дорогу.

— Ні, ні, друже, — сказав Мармедюк, — я сам поклопочусь про хлопця: я в боргу перед ним не тільки за себе, але й за моїх друзів. І все ж, гадаю, це буде нелегко. Мені здається, йому зовсім не сподобалась моя пропозиція поселитися під одним дахом з нами, чи не так, Бесс?

— Сказати правду, тату, — мовила Елізабет, відкопиливши гарненьку губку, — я не приглядалась до нього аж так пильно, щоб угадати його почуття. Рана, мабуть, дуже йому боліла, і мені було жаль його. Але, — вона з погано прихованою цікавістю поглянула на управителя, — мені здається, Бенджамін може дещо розповісти про нього. Якщо цей юнак приходив у селище, то Бенджамін напевне його бачив.

— Авжеж, я таки бачив цього юнгу, — відгукнувся Бенджамін, який тільки й чекав нагоди заговорити. — Він крейсував у кільватері Натті Бампо, гасаючи за оленями, як голландська барка на буксирі в олбанського шлюпа. Вправний стрілець! Я чув, як Натті казав цього вівторка, коли ми зібралися в пивниці Бетті Голлістер, що цей хлопчина — смерть для диких звірів. Коли це так, то він би добре зробив, якби вбив оту кицю, що нявкає на березі озера відтоді, як мороз позганяв оленів у табуни. Дика кицька — лихий товариш для людини, і нічого їй крейсувати там, де живуть християни.