Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 58

Будинок той стояв на розі одного з найгомінкіших перехресть селища і, судячи з добре втоптаного снігу перед дверми, а також з вивіски, яка сумно рипіла, погойдуючись на вітрі, що налітав з озера, був одним з найпопулярніших місцевих заїздів. Хоч будинок був одноповерховий, мансардові вікна, колір стін, віконниці й веселий вогонь, що виблискував крізь розчинені двері, надавали йому куди затишнішого вигляду, ніж мали сусідські будинки. На вивісці пивниці, почепленій, як звичайно, на стовпі, був зображений вершник із шаблею й пістолями, у ведмежій шапці, на баскому коні. Все це, а також напис «Хоробрий драгун», зроблений чорними літерами, не дуже виразний, але знайомий Елізабет, добре було видно при світлі місяця.

Коли сани порівнялися з заїздом, із дверей вийшли чоловік і жінка. Чоловік ішов важкою солдатською ходою, помітно кульгаючи, а жінка ступала широко й швидко, так, ніби їй було байдуже, куди поставити ногу. Місячне світло падало на її повне червоне обличчя, настільки схоже на чоловіче, що навіть пишні брижі очіпка не надавали йому належної жіночності. Маленький чорний капелюшок ледь тримався на потилиці, ніскільки не затінюючи обличчя, і при, місяці, що сяяв зі сходу, те обличчя здавалося сонцем, що сходить на заході. Рішучим чоловічим кроком вона йшла навперейми саням, і суддя наказав тезкові грецького царя зупинити коней.

— Ласкаво просимо, судде! — вигукнула жінка з відчутним ірландським акцентом. — Раді вас бачити! Еге ж! А, і міс Ліззі з вами! І яка ж красуня з неї виросла! Якби в селищі стояв полк, чимало сердець вона б розбила! Ой, леле! Гріх теревенити всує, коли дзвони кличуть нас до молитви, як покличе до себе господь, коли ми найменше того сподіватимемося… Добрий вечір, майоре. Прийдете сьогодні на чарку пуншу чи, певно, пробудете святвечір у великому домі судді?

— Рада вас бачити, місіс Голлістер! — радісно відгукнулася Елізабет. — Відколи ми виїхали з дому, я весь час сподівалася зустріти когось із знайомих, але нікого не впізнала. Будинок ваш теж не змінився; але інші так змінилися! Якби вони не стояли на старих місцях, я їх зовсім би не впізнала. Бачу, і ця мила вивіска збереглася, — я ж пам'ятаю, як кузен Річард її малював, — і навіть напис, через який ви тоді сварилися.

— Це ви про «хороброго драгуна»? А яке ж іще ім'я можна було йому дати, коли всі його так і називали? Спитайте хоч мого чоловіка, капітана! Кращого покупця я не бачила, і в скрутну хвилину на нього завжди можна було покластися. Гай-гай! Тільки смерть прийшла по нього без попередження! Певно, гріхи йому відпустяться, бо справа його була справедлива. Ось хай містер Грант скаже… Ну, а коли сквайр Джонс забажав намалювати вивіску, я подумала: якби ж на ній було зображення того, хто ділив з нами радість і горе! Очі не такі великі й вогненні вийшли, як були в нього, зате вуса й шапка точнісінько такі. Та гаразд, не буду вас затримувати на морозі своїми балачками. Забіжу завтра після відправи. Хай вас благословить господь і не допустить зла! То що, приготувати вам пунш, майоре?