Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 44

Зцілителі в лісових індіанців були двох видів. Одні цілком покладалися на надприродні сили, які нібито їм допомагали, і поважано цих лікарів значно більше, ніж вони того заслуговували; інші ж справді дуже Добре вміли лікувати звичайні людські хвороби, зокрема, як висловився Натті, «зналися на синцях і ранах».

Поки Джон і Річард перев'язували рану, Елнатан уважно вивчав вміст ясенового кошика, що його Джонс, пойнятий жагучим бажанням потримати кінець бинта, сунув у руки лікареві. Тодд знайшов там шматочки дерева й кори і спокійнісінько привласнив собі дещо з того. Очевидно, він не збирався нікому пояснювати свого вчинку, та коли побачив, що на нього уважно дивляться сині очі Мармедюка, прошепотів:

— Не можна заперечувати, судде, що дикуни трохи тямлять у медицині. Вони досить успішно лікують, приміром, сказ і рак, — це переходить у них із роду в рід. Я хочу взяти ці шматки кори на аналіз, — коли вони не згодяться для лікування ран, таких, як у цього юнака, то, можливо, виявляться добрими ліками від зубного болю, ревматизму чи ще чогось такого. Ніколи не слід пропускати нагоди навчитися корисного, хай і від індіанця.

Принципи доктора Тодда, на щастя, були позбавлені забобонів; завдяки цьому і великій практиці він набув знань, що допомогли йому згодом стати непоганим лікарем. Але аналізував він зразки, що поцупив з кошика індіанця, зовсім не за правилами хімії, — замість досліджувати їх складові частини, він склав їх докупи і таким чином дізнався, з якого дерева їх узято.

Через десять років, коли цивілізація з усіма її «тонкощами» проникла, чи, радше, ввірвалась у селища серед цих диких гір, Елнатана викликали до чоловіка, пораненого на дуелі, й він приклав тому до рани мазь, запах якої дуже нагаду вав запах того дерева, що з нього зробив свої ліки могіканин. А ще через десять років, коли спалахнула війна між Англією і Сполученими Штатами і тисячі добровольців із західної частини штату Нью-Йорк ішли воювати, Елнатан, що уславився цими двома операціями, вирушив з бригадою міліції як… хірург!

Приклавши до рани потовчену кору, могіканин охоче дозволив Річардові зшити пов'язку, адже індіанці користуватися голкою не вміли. З гідністю відступивши на крок, він чекав, поки Річард закінчить справу, яку він почав.

— Дайте мені ножиці! — гукнув Річард, зашивши бинт. — Дайте швидше ножиці! Треба відрізати нитку, бо вона може потрапити в рану й викликати зараження. Бачиш, Джоне, я переклав бинти корпією, якої сам наскуб. Кора, звісно, загоїть рану, але без корпії можна її застудити. Кращої корпії не буває, я сам її скуб і не відмовлюсь зробити це для будь-кого в нашій окрузі. Я таки знаюся на цьому — ще б пак, адже мій дід був лікарем, а батько мав природний нахил до медицини.

— Ось ножиці, — мовила Ремаркабль, подавши йому пару ножиць, дуже тупих на вигляд. — Слово честі, ви зшили ці клаптики не гірш за будь-яку жінку!

— «Не гірш за жінку»! — обурився Річард. — Та хіба жінки тямлять що-небудь у таких речах? Ну, от ти, наприклад. Хто орудує кравецькими ножицями біля рани? Докторе Тодд, дайте, будь ласка, ножички з вашої скриньки… Ну, хлопче, тепер усе гаразд. Картечина видалена майстерно, хоч мені, як учасникові операції, може, й не слід було б цього казати, і рану перев'язано чудово. Скоро ти одужаєш, якщо рана не запалиться через те, що ти шарпнув моїх коней. Ти, мабуть, дуже розгубився тоді, бо не знаєш, як поводитися з кіньми. Але я не ображаюсь, бо ти, звісно, мав добрі наміри. Так, тепер тобі нічого боятись.